Розділ 1. Шлюбна церемонія

Навколо мене творилося щось загадкове і навіть страшне, але чудове. І те, що мені пощастило відхопити таку ексклюзивну екскурсію, я б навіть сказала, справжню виставу для одного гостя, можна було пояснити лише дивом. Хоча у дива я не вірила, їхнє існування не доведеш і дію не виміряєш! А от доказова наука це інша справа, так?

Але в крайньому випадку можна сказати, що моя удача — це плата, світ натякав, що справедливість є, не дарма я з роботи звільнилася. І тепер я могла насолоджуватись: все навколо красивим було і таємничим, у мене від нетерпіння — що ж буде далі — навіть пальці ніг підтискалися.

Мене залишили посеред величезної темної зали, стеля губилася в темряві, звідкись зверху лилося світло, відокремлюючи рівним колом мене — а я сиділа майже в центрі — від решти простору. Пляма світла була немаленькою, метрів десять у діаметрі, якраз достатньо щоб розкласти гарним червоним колом довгі та широкі спідниці. Звичайно, я не сама все це одягла, мені допомагали три жінки в масках, вони ж розправили мій одяг — традиційніше нікуди — десяток тонких і різнокольорових шарів — чи то сукню, чи то халат. У житті такого не носила, але досить цікавий досвід. Чужі руки покрили моє обличчя гладкою, м'якою зсередини маскою, білою зі значком по центру. А потім помічниці зникли.

Я сиділа на колінах, не найзручніша поза, довго не висидіти, втім, не на камені сиділа, а на килимку з химерним орнаментом. У повітрі відчувався явний запах ефірних олій, він осідав на язиці і кружляв голову. Добре, що я встигла поїсти, перш ніж почалися всі приготування, а то можна було б і знепритомніти.

Дивитись у всі боки не виходило, я почувала себе невпевнено, не знаючи всього регламенту заходу, тому намагалась не рухатися. А ще треба було сукню не пом'яти, а то раптом за псування реквізиту змусять платити.

З усіх боків, з кутів прихованих темрявою раптом залунала музика: спочатку тиха, але поступово гучність наростала. Завзято били барабани, і цей гуркіт віддавався в моїй грудній клітці. Ніжно обволікали думки звуки флейт та інших духових інструментів, швидше за все, я навіть не знала яких. А дивні переливи… Ксилофон чи дзвіночки? Музиці хотілося віддатись, настільки вона захоплювала. Відійшли на задній план усі незручності, запах став сильнішим і насиченішим, світло, здавалося, виблискувало веселкою і ставало інтенсивнішим.

Я почувала себе крихітною істотою, яка опинилась у центрі чогось величного. Тож навіть сльози виступили на очах і поповзли мурашки страху та захоплення по шкірі. Адже я могла і не потрапити на цю екскурсію! Якби та дівчина не віддала мені свого місця, то нічого цього не було б! 

Але мені все-таки пощастило, і в поселення в Ліс Шелесту вирушила я і ще шестеро. Цікаво, а вони де?

Я відмахнулась від цих думок. Наразі потрібно зосередитися на церемонії. Заради мене таке дійство розгорнули. Треба буде, як повернуся додому, обов'язково якось по-особливому віддячити Терезі. Якби не вона, то я б не потрапила до Атарії. Заздрю ​​просто сама собі.

Тим часом музика досягла свого апогею, буквально роздираючи мене на шматки емоційним напруженням, я навіть похитнулася, ніби звук справді міг штовхати, збивати з колін. Ну чи просто у мене ноги трохи затекли.

Різко з усіх інструментів залишилася тільки флейта і під її рівний заспокійливий звук переді мною з'явився чоловік. Я навіть здивувалася, як раптом він з'явився. Хоча зрозуміло через що досягався такий ефект, я ж сиділа у яскравому світлі, а він увійшов у це коло з темряви.

Судячи з фігури, то був дійсно чоловік, високий і з досить гарною фігурою. На ньому, звичайно, теж був одяг з багатьох шарів, але тканина тонка, ширину плечей вона йому точно не додавала. Обличчя було приховано маскою, як і моє, а очей не видно через тінь. Але волосся… Так-то ті атарійці, яких я до сих пір зустрічала, були темноволосими, навіть кучерявими, з оливковою шкірою. Але чоловік, який опустився переді мною на коліна, був світловолосим, ​​а через яскраве світло пасма здавалися навіть платиновими, блискучими.

Я не встигла здивуватися, як вже зрозуміла причину.

Ну звичайно! Я ж таке на листівках турістичних бачила!

Якби я більше слухала те, що розповідав гід на зустрічі біля аеробуса, то згадала б одразу, що це персонаж із «Міфа про сонячне воїнство». Мовляв, давно люди жили по сусідству з усілякими міфічними нісенітницями. На листівках так і малювали: світ сонця та світ сутінків. Так от світ сутінків, як з'ясувалось, був не проти поглинути сонце, але захисники — сонячне воїнство — дали відсіч, відвоювавши землі для процвітання людей, відкинувши світ сутінків геть. Але щоб сонце щодня вставало на сході, саме ці захисники все ще знищують чудовиськ, які намагаються полонити сонце на заході сонця…

Ем-м, ну, якось так, я не особливо цікавилася навіть в інституті стародавньою історією, а от Тереза ​​більше б подробиць згадала.

Зрозумівши остаточно, що відбувається церемонія з епосу, я заспокоїлася та налаштувалася на розвиток подій. Круто ж!

А чоловік тим часом простяг у мій бік руки, долонями вгору. Він хотів, щоб я поклала свої долоні? Зважаючи на те, як швидко підхопили мої витягнуті вперед руки, я все зробила правильно. Трохи кольнула неприємна думка: могли ж дати хоча б почитати книжку, де про цю церемонію розповідалося, щоб я не тупила. Але, може, місцеві впевнені, що ті, хто на такі екскурсії записувався, це фанати з фанатів. І в принципі, логіка в цьому була. За такі-то гроші!