Розділ 4

Я йшла і страждала. Навіщо світ такий великий? Відстань між двома точками можна було б і меншою зробити! Справді, людство стало на правильний шлях, коли винайшло механіку. Може, колись ми придумаємо спосіб пересуватися у просторі за одну мить… Шкода, що зараз такого немає!

Нехай зуби й удалося звільнити, але пити тепер хотілося нестерпне. Навіть ніч більше не лякала, до того ж від підозрілих тіней не лишилося й натяку.

Шматочки фіги я випльовувала на дорогу і всерйоз оглядалася на всі боки: а чи не побачу де колодязь. Якоїсь миті в голові майже оформилося злочинне бажання забратися до чужого виноградника і там спробувати вгамувати спрагу. Хоч якась рідина, хай і виноградний сік. Але тут ззаду почулося легке дзижчання, з таким охіми їздять.

Я обернулася — і справді, мене наздоганяла навантажена доверху охіма — велика платформа з низькими бортиками, а на ній купа ящиків і пакунків. Мабуть, торговці поспішали на світанку виставити нічну продукцію на ринку.

Я одразу ж махнула руками, а раптом підвезуть? Аполіс був уже близько, у темряві здавалося, що до його вогнів всього кілька сотень кроків, але я більше не обманювалася щодо відстані. Зрозуміло, що тягтися мені ще не менше години. Мене явно надурив той, хто сказав, що весь шлях легко подолати за три години! Де я взагалі таке почула? Це ж які кроки потрібні! Явно не такі, як у мене.

— Дитино, як же ти так? — пара, що підібрала мене, були мені незнайомі. Вони напоїли мене і пригостили свіжим пшеничним коржиком. Але я про всяк випадок назвалася іншим ім'ям. Впізнати мене не повинні, я мало з ким спілкувалася.

— Охіма зламалася, тому й наважилася йти пішки, навчання з ранку, — стисло розповіла я вигадану історію.

— А на кого вчишся?

Цього питання я чекала, розповідати про улюблену справу принаймні цікавіше і простіше, ніж відповідати на незручні питання про особисте — сім'ю чи дім. І брехати не треба. Так що мої випадкові супутники охали, ахали і посміювалися, а я все розповідала — і про історію виникнення механіки, і про знаменитих механікосів, до яких я зараховувала і свого діда, і про те, скільки насправді праці вкладено і проведено безрезультатних досліджень, щоб створити хоча б одну охіму.

— Я можу, отже, бути спокійним, — реготав чоловік, коли ми майже під'їхали до стін Аполіса, і я обірвала розповідь. — Майбутнє в добрих руках, дай Еос нам сили!

— Спасибі, — зніяковіла я.

На серці був спокій і впевненість у своїх силах, не залишилося ні натяку на хвилювання. Ні жахливі спогади про чудовиськ мене не хвилювали, ні гнів тітоньки Димитри. Ось що означає — розмова про те, що справді цікаво. І як виявляється, корисно поділитися своїми знаннями хоч із кимось. Так, після смерті бабусі мені цього не вистачало, а я й не розуміла. І, до речі, про чудовиськ…

— А ви нічого не бачили на дорозі? Я чула вереск.

Торговці мали проїжджати те саме місце, де я зіткнулася зі сутінковими тварюками.

— А дорогу перекрутило, — кивнув чоловік. — Ледь проїхали.

— Думали, застрягнемо, і все тут. Але Еос оберігла, перебралися. Треба б повідомити синікію про те, що трапилося, — заохала жінка.

— Так і без нас дізнаються, весілля нині багате, всі чули, от-от чимало народу приїде…

Приготування до весілля мали закінчитися ще вчорашнім вечором. Місто або принаймні центральний район готувалися до цієї події з розмахом. На вулицях висіли гірлянди, горіли вогні, і було вже шумно, незважаючи на передсвітанковий час. Якби це свято було тільки для дочки димарха, то половині міста нічого на ньому робити. Але наречений зі східних вартових прибуде на світанку, може, навіть із друзями-братами, хто ж не захоче подивитися? Отож потрібен такий розмах.

Ми в'їхали в передмістя Аполіса, потім проскочили через широкий отвір у міських стінах, вклинилися в неспішний рух інших охім і, нарешті, зупинилися на спеціальному майданчику, позначеному цифрами. Велика площа, швидше за все, ринкова, навколо суцільні охіми та помости для товарів.

— Усе, приїхали, ми сьогодні тут торгуємо, — сказав продавець.

Я трохи допомогла з товаром, спустила найвищі згортки, побажала їм успішного продажу і зістрибнула з охіми. Аполіс приваблював і зачаровував. Нічні вулички виглядали більш вузькими та затишними. Вдень я вже почала б ніяковіти через простір над головою і великий натовп людей. А зараз я ніби повернулася до своєї кімнати: навколо мене було безліч білих будівель, широкі прольоти приховували яскраві полотна, світло ламп здавалося мерехтливим через світанковий сутінок. Вказівників на вулицях я не побачила, але мені, в принципі, і так було ясно, куди йти. У бік самої високої вежі Аполісу.

Над головою раптом пролунав далекий гул. Я подивилась в небо — його перекреслили чотири білі смуги.

— Обережніше, неаро! — через те, що я завмерла посеред дороги, на мене натрапив якийсь чоловік. Але сварливий тон швидко змінився м'якшим: — А-а, вартові пролетіли. Увечері сигнал був, серйозний прорив з обох сторін. Але в місті тихо, вогні на вежі не горять, отже, швидко всіх тварюк зловили. Обійшлося.

— Обійшлося? То чому серйозний? — поглянула я на того, хто говорив — звичайний городянин у робочому фартуху зі значком будівництва. Тесляр? Або муляр?

— Серйозний, бо сигнал був довгий. А обійшлося... Так на весілля вартові прилетіли, швидко зреагували. Викликати нікого з фортеці Сходу сонця не треба, — реготав чоловік. — Добре погуляємо! І за весілля, і за перемогу!