З кімнати я наважилася вийти тільки після заходу сонця. Так менше ймовірності зустріти родичів. А ще вночі світ не здавався вже таким великим, і я почувала себе спокійніше.
М'яка темрява за вікнами мене не турбувала, а ось тітонька була більш забобонною, до ночі включала всі лампи в будинку і поглядала часом нервово в бік горизонту. Там залишалася тонка смужка світла перед безпросвітною темрявою — межа між Світанковим долом і Сутінком.
Через Сутінок багато неприємностей бувало — і чудовиська морські, і хвороби, але східні вартові не просто так користуються любов'ю народу. Вони життям ризикують, рятуючи нас, безсилих.
Але я вважаю їх скоріше пережитком минулого. Зрозуміло, що майбутнє не за жменькою особливих людей, а за наукою! Колись місце всіх вартових займуть геніальні винаходи. І люди більше не будуть бояться Сутінка, бо захиститись зможуть усі. Можливо, о, якби я цього хотіла, і у мене вийде прикласти руку до цього майбутнього!
Збиралася я повільно, обдумано. Пішки йти доведеться чимало. На подвір'ї, звісно, стояла охіма, тітонька на ній їздила на оливкове поле. Але охіму потрібно зарядити та відкрити ворота. Таке вже точно почують. Браслет я обернула м'якою матерією і склала в гаманець, повісила дорогоцінну ношу на шию. Так, не дуже зручно, проте не загубиться. Інші дрібнички — гроші, інструменти, паяльник, дрібні заготовки та окуляри, щоденник зі схемами — вмістилися в поясну сумку. Раптом доведеться щось виправляти на місці чи замовлення хтось зробить…
Я накинула поверх туніки тогу, оправила складки і скривилася: ніколи не любила ці шари тканини! Була б моя воля, то ходила б в одній білизні. Нічого не тягне і не заважає. Але, на жаль, виходити з дому так відверто непристойно. Тоді точно порахують за божевільну.
У коридор було не вийти, швидше за все, Наум чергував десь поблизу. Він взагалі останнім часом мені проходу не давав. Ще й нареченим просив звати. Так я й погодилася, наївний!
Втім, з моєї кімнати можна було піднятися на плоский дах, а звідти спуститись в іншій частині будинку. Ось так я іноді ночами і пробиралася на кухню, щоб забрати свою чи то вечерю, чи то сніданок.
Якби тітонька була легша на кілограм тридцять, то мені варто було б хвилюватися, що вона особисто видереться по стіні будинку. А так…
Світла в коридорах все ще не було, тітонька, мабуть, не знайшла заміни. Мені для експериментів і роботи потрібні були камені, будь-які, навіть напівдорогоцінні. Тож заряджена дрібна бірюза, яку за звичкою пхали у світильники, підійшла.
Ех, раніше мене і алмазом було не здивувати.
Бабуся мене розбалувала. Ці слова я чула стільки разів, що напевно не вистачить видимих зірок на небі.
Просто бабуся вірила в мене та мій талант. Вірила, що як і дід я зможу створити щось унікальне. Він був неймовірним майстром: його водогін досі забезпечує питною водою і Аполіс, і його околиці. Ах, які у нього були креслення! Я досі не розумію частину його схем, а повністю розібрала якби ж то третину. Ах, якби допрацювати та втілити це все у життя! Це не просто слава мені, а й велика користь решті мешканців!
Але бабуся померла, а я… Виявилось, що жити самостійно неможливо, зачинившись у лабораторії. Люди, вони скрізь.
— Та скільки можна тягнути! Під руки взяли, браслет одягли, навіть церемонії не треба, вся родина буде свідками, що на сімейному камені пара клялася!
Я зупинилася під освітленим вікном і, присівши, завмерла. Це я вчасно виявилася тут. Цікава розмова. Чиясь тінь майнула зовсім наді мною. Невже дядечко Одіссеус завітав? Зі своєї глибинки? Він, Сутінок його зіжри. Сволота, таких ще пошукати треба. У віконному пройомі з'явилися чоловічі руки, дядечко смикав колесо на огниві, намагаючись розпалити тютюн у трубці.
Чесно, я не втрималась. Начебто б уже й не підліток, але все одно дістала із сумки прискорювач тау-частинок і ввімкнула. Кресало спалахнуло, язик полум'я лизнув трубку, повалив смердючий дим. Здається, комусь підпалило вуса. Дядечко з ревом заскочив усередину будинку, навколо нього заголосили, а я спокійно проскочила далі.
— Одіссеусе, Еос вбережи, що ти сіпаєшся? — це вже тітка заголосила, нервово, з легкими командними нотками в голосі. — Ми самі з Кліоменіс розберемося. В найближчі дні...
Тут якраз ляснула хвіртка, і я пропустила, що тітонька сказала, а повторювати вона не стала, бо відволіклася на гостей. Сімейство кинулося з кухні, а я зовні слідом за рештою.
— О, неар Нікос, світла ніч вам! — защебетала тітонька.
Я важко згадала, що Нікос — це глава нашої синікії, він відповідав за порядок, вирішував суперечки та розбіжності, спрямовував до потрібних людей в Аполіс, якщо якісь проблеми не могли вирішити на місці, у синікії. І що він тут забув?
— І вам світла ніч, прийшов, як і домовлялися, — промовив Нікос. — Наум казав, що справа вирішена, то чому сумніви, неара Димитра?
— Це все Кліоменіс, ви ж знаєте цих дівчат, — заволала тітонька.— Спочатку згоду дають, потім єхидно кричать, що «не готові до подружжя»!
— Адже одруження проти волі — то незаконно…
— Тож ніхто про волю і не каже, але слово дане, от і всі родичі вже зібралися. Навіть мій брат з Ойяполіса приїхав, а дорога неблизька, — зітхнула тітонька. — А як би нам заспокоїти наречену? Щоб не нервувала, щоб Сумрак їй голову не морочив.