***

– То що, жовторотики, готові до екскурсії? Нарешті побачите, як живуть відступники.

            Батько всміхався, та в голосі бриніла незвична нота з натяком на погрозу. Максим із Полінкою стояли біля флаєра й із сумнівом дивились на дідову хату, схожу на похмурий покинутий гараж, збитий нашвидкуруч із будівельного сміття. Ззаду щось грюкнуло. Це мама витягла з кабіни величезну валізу та скерувала її пультом до символічної хвіртки. Максим похопився.

– Хто останній, той прибирає, – кинув сестричці й шугонув до дірки в паркані. Подвір’я всюди було однаково забур’янілим, тож вирішив скоротити шлях і не робити гак услід за валізою.

            Але Поля, хоч і молодша, якимось дивом його обігнала та з переможною усмішкою зустріла на порозі.

            Макс ходив по кімнаті, що слугувала діду одночасно вітальнею, спальнею та кабінетом, і допомагав батьку перебирати речі. По всіх поверхнях хаотично снували пилососи-павуки. Один із них набрав повний контейнер пилу, не втримався на стелі й гепнувся спиною на стіл. Юнак підійшов, потягнувся рукою до механізма, що гудів і безпорадно ворушив лапками, та одразу ж про нього й забув. Погляд прикипів до фотографії в рамці. На ній хвацько всміхався високий чоловік, тримаючи на руках пухкеньку дівчинку в жовтій сукенці. Чоловік дуже нагадував батька, однак був вищим і атлетичнішим, а головне – хизувався широкою бешкетною усмішкою, якої в тата Максим ніколи не бачив.

– Та, – гукнув він. – Хто це на фото?

– Де? – відволікся батько від шафи. Підійшов, узяв рамку в руки. – Це я з дідусем. Красень, скажи? –реготнув і повернувся до своїх справ. – Бабуня його обожнювала. Навіть жила з ним у цій халабуді. Погодилась на все, аби тільки бути поряд. От яке кохання. Однак схаменулась, коли з’явився я. Не одразу, звісно, але з часом таки зрозуміла, що хоче для мене кращого майбутнього. І пішла. А він залишився тут. Упертий.

            Макс не міг відвести очей від чоловіка на фото, який, розправивши плечі, упевнено й дещо глумливо дивився на нього.

– А ким він працював?

– Хто? – здивовано глипнув батько. – Дід? Та яке працював? Хто би йому дозволив? Може, й були якісь випадкові підробітки – неофіційні, звісно, – але, як бачиш, статків не надбав.

– А як же він жив?

– Та хіба це життя? – скривився батько. – Мріяв він, а не жив. Оселився тут відлюдьком і уявляв, ніби весь світ у його руках. Теж мені, нескорений.

            Батько знову пірнув у шафу, щось невдоволено бурмотячи під ніс. Макс ще раз подивився на фото, у самовпевнені дідові очі, і сумно всміхнувся. Визирнув у вікно. Під здичавілою грушею сиділа Полінка й водила пальцями по віртуальному екрану. Спіймала його погляд через скло та висолопила язика. Роздратовано відвернувся.

            Маму юнак знайшов на кухні. Її пальці пурхали над планшетом, а механізми слухняно чистили, подрібнювали й обсмажували овочі, замішували тісто й укладали у форми.

– Ходи сюди, покажу нову програму. З нею взагалі нічого робити не потрібно, а смакота неймовірна, – тепло всміхнулась вона Максу.

– Мам, а хто мене народив? – нетерпляче перебив її син. – Тато?

Усмішка повільно сповзла з обличчя жінки. Деякий час було чутно лише кавчання пристроїв.

– Ні, – нарешті пролунало сухо. – Репродукційний центр цим займався. Я через фізіологічні особливості не могла, а тато не хотів. Нині важко знайти людей, готових викинути з життя майже рік на виношування дитини, – пояснила мама, ніби виправдовуючись, і на мить замислилась, насупивши брови. – Ну, хіба що коли фінанси не дозволяють, доводиться проходити через це самотужки. Але в нашого тата якраз кар’єра йшла вгору, тож ми могли не відволікатися на таку метушню, – закінчила гордо.

– А навіщо такий складний шлях? – аж подався вперед Макс. – Стільки зайвих рухів, маскувань?

            Мама підійшла, обійняла його:

– Синку, ти або приймаєш правила і живеш нормальним життям, як усі, або не приймаєш і опиняєшся за бортом.

– Але чому? ЧОМУ?

– Я ніколи не цікавилась цим, – мамина долоня гладила Максимову спину, заспокоюючи. –  Так уже склалося, що природна зовнішність – ознака бідності, ґандж, якого соромляться. Хтозна, причина це чи наслідок. Та й хіба є різниця? Головне – яким буде твоє життя. Я вирішила скористатися всіма благами, які воно пропонує. А що вибереш ти?

Максим відсахнувся, вирвався з обіймів і вибіг надвір.

– Ого, яка швидкість! – пролунало, ніби з іншого виміру. Очі зупинились на Полінці, але знадобилось кілька довгих митей, щоб оговтатись. – Далеко зібрався?

– Тобі й не снилось, – відмахнувся від шпильки. – Що робиш? Шукаєш друга-ледацюгу собі до пари?

– Заздрість – погане почуття, – повчально проспівала дівчинка. – Не повіриш, але майже наукову розвідку роблю.

– Не повірю, – погодився Максим.

– Злий ти, – розсміялася сестричка. – А я серйозне питання вивчаю – чому такі, як дід, змушені гибіти в помийній ямі. Це ж нелогічно.

– За еволюцію вболіваєш? – поблажливо всміхнувся юнак. – Несподівано. То що там пишуть?

– Відповіді немає. Зовсім. Нуль результатів, – стенула плечима Полінка. – А взагалі інформації тонни. Спочатку стать ніхто не змінював. Напевне, тому, що не вміли, – зверхньо повела бровою й очікувально подивилась на Макса.

            Він стояв, обпершись плечима об грушу, і скептично дивився на сестру. Не дочекавшись заперечень, Поля продовжила:

 –  Згодом навчилися, але це сприймалось як дивина, відхилення від норми. Відтоді збереглась традиція проходити тест. Це зараз він визначає, чи гідний ти бути серед обраних, а тоді таке рішення сприймалось як виклик суспільству, відмова від звичайного життя. Після переходу доводилось боротися за свої права, – обурено підвищила голос дівчинка, підвелась і стиснула кулаки. – Від них відвертались усі, навіть найрідніші. Уявляєш? Яка дикість!