«Шляхи Господні несповідимі».

 Так уже склалося по життю, враховуючи мій веселий норов, я не люблю людей «похмурих» і нудних. Я розумію, що людина може бути не в настрої, можуть бути сумні моменти в житті… Але мені більше подобаються люди відкриті й веселі. Щоправда, бажано, щоб «веселість» не була дурною чи зухвалою.

Пам’ятаю один момент, ще з моїх технікумівських часів, як зараз кажуть: «коледжівських». Але це вже зовсім інше.
Тоді я навчався в технікумі. Туди мене «запхав» мій батько — на знак протесту проти мого бажання податися в геолого-розвідувальний. Я наївно думав, що після закінчення технікуму зможу вступити до Бауманського училища на океанографію. Я гадав, що там є щось подібне. Тоді я був занурений у мрії про різні мандрівки, надивившись передач про походи Жака-Іва Кусто з подачі Юрія Сенкевича у його «Клубі мандрівників». І не плавання на папірусному човні «Ра», а саме дайвінг десь на Великому Бар’єрному рифі.

Мій батько ж, який об’їздив увесь Союз у відрядженнях, добре знав, що таке життя поза домом. Такої долі своєму нащадку він не бажав і тому запропонував як розумну альтернативу радіотехнікум:
— Будеш телевізори ремонтувати, різні радіоприймачі. І по тайзі не треба буде лазити, і копійку завжди матимеш.

Я ж, будучи не дуже «реальним» і не надто наполегливим, погодився. До того ж мені подобалося іноді щось нескладне «паяти».
Але, враховуючи мою не надто велику любов до точних наук, я не вступив ані на радіотехнічне, ані на радіолокаційне. Залишилося тільки відділення з холодною назвою «Холодна обробка металів різанням» (ХОМР). Романтично, чи не так?

І ось, провчившись півтора курсу, я пішов із технікуму на завод. Слюсарем. Спочатку, звичайно, токарем, але подивившись на свого наставника дядька Володю, я вирішив, що стояти «знак питання» усю зміну (з обідньою перервою, звісно) мене не «пре», тож перейшов у слюсарі. Спокійніше все ж таки.

Пропрацювавши десь пів року, я випадково зустрів у цеху майстра з виробничого навчання з технікуму. Він відповідав за практику «студентів» на виробництві. А наш завод був базовим для технікуму.
Йшов він собі цехом і поглядав довкола. І треба ж було так статися, що його «пильне око» серед безлічі робітників висмотріло саме мене.
— Смоленцев? Яка зустріч! А ти що, тут працюєш? Не хочеш відновитися в технікумі? Я за тебе можу похлопотати. Дивлюсь, ти так добре працюєш.

Коли він помітив, що я «добре працюю» — для мене й досі загадка.

Настав час іспитів. Мене викликали в «рідний» технікум для вирішення педради про моє відновлення. Тюрников, так звали ініціатора мого «другого пришестя» у «рідні пенати», слова на мою користь не сказав. Ну, та Бог із ним.
Учасники педради вирішили дати мені другий шанс, враховуючи недобір на відділення. І ось я знову став «студентом» ХОМР.

Прийшла осінь. Нас усіх зібрали й відправили на збирання врожаю в якийсь глухий колгосп.
Пам’ятаю, ранок був холодним і похмурим. Ми прибули в село, і нас повели на околицю, в якийсь закинутий то сарай, то клуб. Дали нам соломи — набити в матрацовки, які ми взяли з дому.

Але головне не солома й не сарай.
Дорогою до нашої «скромної обителі» ми спілкувалися з новими однокурсниками, деяких із яких я вже знав. Бо мене прийняли на другий курс, і з деякими одногрупниками я ще минулого року познайомився. Інші ж були для мене новими.
Просуваючись до місця нашої майбутньої дислокації, я помітив серед нашої братії хлопця, який був темніший за ніч. Вигляд у нього був похмурий і непривітний.

Мені він одразу не сподобався.
«Так, із цим типом у мене будуть складні стосунки», — подумав я.

Пізніше ми, прийшовши в «сарай», почали облаштовуватися. Зайняли зручні місця, набили соломою матрацовки, сходили на обід, люб’язно наданий нам у сільській їдальні, яка годувала «сільських трудівників» під час жнив.
А потім, із подачі Вовки Чорних, ми «заглянули» в сільмаг і закупили бадьорих напоїв. А як же без цього? Нагадаю, що «енергетики» раніше називалися «Біле міцне» й «Яблучне». Не будемо їх порівнювати з якимось там «Ред булом», бо вітчизняний продукт бадьорив ефективніше.

Повернувшись, народ почав підготовку до вечірніх «розваг». Адже в центрі села був «центр вечірніх утіх» — Будинок культури.
Прийнявши «в розумних» кількостях гарячительного під печиво, ми ще більше «повеселіли» й почали жваво спілкуватися. Місце за імпровізованим столом мені дісталося поруч із ранковим «похмурим» одногрупником. Він виявився прикольним чуваком. Веселим, говірким і легким у спілкуванні.

Звали його Сергій Бусловський, коротше — «Буслик». Ми відразу подружилися і майже не розлучалися у вільний час.

Не буду описувати, як ми стояли «спина до спини» під час бійки з місцевими, що шаленіли від «ревнощів» до приїжджих, адже симпатії місцевих дівчат були сильнішими до нас, аніж до місцевих телепнів, які не гребували «валити» на суперника з колами, вирваними з паркану. На щастя, усе обійшлося лише невеликими забоями.

Потім, уже в технікумі, ми були друзями — «не розлий вода».
Згодом я знову залишив технікум. Але дружба наша залишилася міцною.
А коли я пішов в армію, Сергій «приударив» за моєю колишньою дівчиною. Але образи з мого боку не було, бо я вже давно був з іншою, щоправда, та мене з армії не дочекалася, залишивши лише негатив.

Після армії ми довго не бачилися. Але коли зустрілися, то були раді один одному.
А далі наші дороги зовсім розійшлися. Спочатку він кудись поїхав, а потім і я поїхав в Україну.

І все ж таки я інколи з сумом згадую свого друга Буслика, який спершу здавався майбутнім недругом.
«Шляхи Господні несповідимі».

БУСЛИК

Так уже склалося по життю, враховуючи мій веселий норов, я не люблю людей «похмурих» і нудних. Я розумію, що людина може бути не в настрої, можуть бути сумні моменти в житті… Але мені більше подобаються люди відкриті й веселі. Щоправда, бажано, щоб «веселість» не була дурною чи зухвалою.