Бушка

Колись за давніх-давен, десь біс його знає де, чи то край далекого смарагдового моря на півдні, чи то під дивовижними діамантовими зірками серед гір півночі, було собі на світі маленьке пухнасте бісенятко. Так-так, саме таке! Не велике, люте та бридке, а малесеньке, білесеньке, кудлатеньке й дуже кумедне. Але все ж таки це було справжнісіньке бісеня: з крихітними гострими ріжками, гарнесенькими чепурними копитцями та довгим-довгим чортячим хвостом. Звалось бісенятко Бушкою. Це, мабуть, тому, що, коли воно хотіло когось налякати, то спритно вискакувало й кричало: «Бу!» А може тому, що майже також звали його батьків: мати — Букою, а тато — Бушою.

Треба сказати, насправді Бушка дуже хотів бути страшним, щоб його усі боялися. Чому? Ну, тому що таким чином біси захищали свою далеку та дивовижну землю. Ось прийде до них недобра людина, почне, наприклад, вогнем ліс палити, дерева сокирою рубати, малих звірят та пташенят з рушниці вбивати — Буша з Букою відразу як з під землі вистрибнуть і давай гучними голосами горлати, копитами тупотіти, лютим вітром гудіти, грозяним громом гуркотати! «Ой ти ж лишенько! — злякається сам той лиходій. — Це хтось тут такий страшний та могутній живе, ще гірший за мене! Ой, треба тікати!» І втече. І знову у лісі спокій настає, птахи співають, жаби стрибають, бджоли гудуть, маленькі відмежатка солодку малину їдять. Бо ті біси берегли ліс.

Ось і Бушка намагався робити, як його батьки. Але нічого в нього не виходило: замість страшного тупотіння, чомусь починав він колесом кататися, а замість гудіння та гуркотіння лунало лише тоненьке пищання. Дуже засмучувався Бушка. Батьки, звісно, заспокоювали: не сумуй, мале бісеня, ще навчишся колись. Але ж Бушка хотів не колись — він хотів вже! Зараз!

І ось пішов якось Бушка до сусіднього лісу. Треба зауважити, що Бушка був хоча й малим, але дуже хоробрим і самостійним бісенятком. Ну, і не дуже слухняним. Бо дорослі біси йому, безумовно, казали, що не слід ходити так далеко самому, доки не підросте, але Бушка гадав, що то дурниці. Й до того ж: треба ж комусь за сусідами теж приглядатися! Якщо не захищати сусідів, то лютий лиходій спочатку до них прийде, а потім і до тебе! З вогнем, з сокирою, з великою рушницею. Та ще й з упевненістю, що йому тут усе дозволено. Ні, цього припускати не можна!

От йшов, йшов наш Бушка, тупав собі потихеньку, на різноманітні кучеряві хмарки дивився, кольорове листя збирав — бо було то восени —, смаковиті каштани розгризав... Ой, як він полюбляв ті каштани! І навіть не смажив їх, не запікав, а просто так лускав. Ну, він же був бісом, а не людиною. І раптом — хрясь! лусь! трісь! Щось величезне, бридке та люте по кущах котиться! Гілки ламає, шишки збиває, птахів лякає! Що робити? Бушка такого чудовиська навіть ніколи не бачив: а ні очей в нього, а ні рота, лише голки та роги та скуйовджене хутро! Але ж не так легко було налякати наше маленьке хоробре бісенятко: підхопив Бушка велику зламану чудовиськом соснову гілку, таку, що втричі більша за нього самого — бо був він бісом, а біси зазвичай дуже сильні — та як почне той гілкою розмахувати! Так, ніби то не гілка зовсім, а то він сам, чи частина нього. А ну, забирайся, лютий вороже, поки цілий!

Не лякається дивне створіння, навіть не помічає, далі по кущах котиться, гілки ламає, шишки збиває, птахів лякає. Здається, ще й більшим стало. Що робити? Похапав Бушка з землі велике каміння і ну в жахливу потвору кидати! Каміння важке, але ж бісенятко сильне та спритне! Нумо тікай звідси, лиходію!

Бушка спритний, але чудовисько теж — не може бісеня у нього влучити! Далі те по кущах котиться, гілки ламає, шишки збиває, птахів лякає. Дивись, вже майже вдвічі більше стало!

От тут і пригадав Бушка, що у цьому лісі теж є свій біс-охоронець. Правда, він такий старий, що майже завжди спить і нічого не чує й не бачить. То, мабуть, треба його розбудити!

І побіг малий Бушка через ліс до бісячого лігвища, що було у глибокій норі під землею. Незвично то для Бушки — під землю лізти, він з батьками мешкав у дуплі величезного дуба, там завжди шепотіло листя, співали навколо шпаки та кувала зозуля, сяяло сонечко, а у норі темно, хоч в око стріль. Але маленьке бісенятко було сміливе, тому не довго замислюючись заскочило до підземної схованки старого біса і почало гукати: «Діду! Діду Крампусе!» Бо саме так звали господаря цього лісу: Крампус. Чому? — А біс його знає! Він сам не казав.

Гукає, гукає — не чує старий. Чи може немає його у лігвищі? Зовсім засмутився Бушка, посів на підлогу й ледве не плаче. Коли чує: десь у далекому куті хтось похрапує, мелодійно так, ніби то пісеньку співає. Ну то Бушка туди! Давай діда Крампуса за вуха смикати!

— Прокидайся, діду! Лихо у твоєму лісі коїться!

Нарешті поворушився старий Крампус, величезні палаючи очі розплющив, відкашлявся:

— Це ти, Глесько?

— Яка ще Глеська? — сердиться бісенятко. — Це я, Бушка! З сусіднього лісу!

— А-а-а, — пригадав Крампус. — То що тобі тут треба? Чого галасуєш? І куди ж то поділась моя онука?

Про онуку Крампуса Бушка ніколи нічогісінько не чув. Але питати не було часу:

— Хутче біжимо, дідусю, велике, бридке та люте чудовисько з лісу проганяти! Воно там гілки ламає, шишки збиває, птахів лякає!

Здивувався дід:

— Хто ж то такий? Невже зла людина до нас забралася? Та ще й якраз, коли онука до мене приїхала! Ось де лишенько!

Схопився й бігом побіг навпростець через хащу — а Бушка відразу за ним, крок у крок! І тільки вискочили на широку галявину, як бачать: те саме величезне, бридке та люте прямісінько їм назустріч по кущах котиться, гілки ламає, шишки збиває, птахів лякає! Й вже втричі збільшило! От-от самого старого Крампуса розчавить! Який сміливий не був наш Бушка, а все ж цього разу зовсім злякався, аж оченята заплющив.