Сповідь

Над Тухомержице нависала величезна, чорнильного кольору хмара. Але сонце усе ж таки панувало на небі, а вітерець, що піднявся, погрожував прогнати непрохану гостю. Висохле сухе листя на деревах шелестіло на вітрі.

 Дім, до якого Віола вела Мирослава, розташовувався на краю поселення. Вони довго йшли повз будівлі з двосхилими черепичними дахами, минаючи затишні палісадники, і Віола розповідала:

- Ох і влетіло мені від батька. Мені двадцять один рік, я доросла і самостійна, а стояла перед ним наче винувате дівчисько років десяти. Плакала!

- Габора згадав?

- Та не лише… Але потім... Потім розповів усе, як є. Начистоту! Все своє життя, все, що сталося зі мною.

Мирослав зупинився та взяв її за руку.

- Люба, кохана душа моя, я розумію, як тобі зараз тяжко, але ти тримайся.

Віола похитала головою.

- Ні, не важко. Просперо був, є і залишиться мені батьком, найближчою, рідною людиною. Після всього, що було, я люблю його не менше, а навіть більше. Він ласкаво обійняв мене, гладив моє волосся і сказав:

«Дочка моя, настав час зізнатися, що я не завжди був господарем цього маєтку і, взагалі, не був тутешнім мешканцем. Був час, коли ми жили в іншому місці та в іншому світі. Пам'ятаєш? Хоча, як ти можеш пам'ятати – ти була ще немовлям».

«Мені ніби щось мерехтить - далеке, тьмяне, на зразок великого будинку, а за вікном яскраві фарби», - напружувала свою пам'ять я.

«Невже спогади живуть у тобі? Хоча ні, не може бути, ти була ще надто маленькою... Так, тоді я був лікарем... І ще ти повинна знати, що твоя мати була надзвичайно красивою. Вона, бідолаха, померла при пологах. Я ж тебе взяв до себе і виховав, бо твій батько не був гідний тебе».

«Я знаю і вважаю тебе батьком, бо батько не той, хто народив, а той, хто виховав».

«Я завжди намагався прищепити тобі вільну волю та гордий дух. Напевно, це пішло від моїх предків... Якщо по моїй лінії, то твій дід був граф, іменитий чоловік у Мілані».

«Але, тату, як же ми опинилися в цьому місці? Чия підла рука нас кинула сюди?! - вигукнула я.

«Мій брат, а твій дядько – лицемір і негідник. Антоніо обмовив мене, підробивши заповіт батька. Він позбавив мене всього! Ми поневірялися, якийсь час жили в різних містах, поки не осіли тут, на околицях Праги, у цьому маленькому селищі. Ти була янголом, який урятував мою душу від скорботи. Щоб мати свій прихисток, мені, як ти знаєш, довелося влізти у великі борги. Але ми змогли знайти цей дім. Якби я знав тоді, до яких випробувань це приведе, то вибрав би для життя інше місце на землі».

«Що ти, тату, ці випробування призвели до того, що я зустріла Мирослава. І він став дорожчим за всіх на світі».

«Я хочу побачити його, познайомитися з ним, адже ти так багато говориш про нього, і Аріель теж хорошої думки про нього. Він врятував тобі життя, а це дорогого варте. Приведи його до мене».

Отак сказав мені батько, і я з радістю виконую прохання.

***

Подальші події відомі автору за записками Мирослава. Наводжу уривки з них.

Із записок Мирослава

«Ми нарешті наблизилися до чотириповерхового сірого будинку похмурого вигляду. Садибу прикрашав сад, що вже, по волі осені, почав в'янути...

- А чому до цього будинку так важко потрапити? Його шукав я, шукала поліція  і даремно... - запитав я Віолу.

- Справа ось у чому. На прохання батька, Аріель оточує околиці туманом. Він хибний і оманливий, тому будинок не одразу знайдеш, - загадково відповіла Віола. - Але зараз наш янгол туман розігнав.

Відкривши залізну хвіртку, ми пішли стежкою, що вела через сад до будинку, де нас зустрів Аріель. Він заявив, що господар маєтку у від'їзді.

- Виїхав до Праги у справах спадщини. Має бути завтра вранці, найпізніше - до обіду. Ганс витопив піч і приготував для вас смачні страви.

Пообідавши зі мною, Віола показала будинок та сад. Особливо мене вразила величезна бібліотека. Стіни двох кімнат були буквально догори закладені старовинними та сучасними виданнями.

- Є ще підвал і кімната батька, але їх він покаже сам, якщо вважатиме за потрібне, - сказала Віола. - У підвалі обладнано велику лабораторію. Там бувало дуже мало людей. Батько там займається науковими дослідженнями.

Увечері ми сиділи в кріслах біля каміна, і Віола мені читала.

За вікном синіла ніч, було затишно, але якось тривожно. Як мене зустріне батько Віоли? Мені здається, що він навіжений дивак, який фанатично живе тільки наукою, тому здатний на всяке...

Ніч пройшла й у коханні, й у тривожному напівсні. Повністю забутися сном вдалося лише під ранок.

Коли я розплющив очі, за вікном, під бурштиновим осіннім сонцем, уже блищав день. Я швидко підхопився - не хотілося, щоб приїзд господаря застав мене в ліжку.

Віола клопотала по дому. Мені принесли воду для вмивання.

Після цього я вийшов у садок.