Привид короля

Годинник на Староміській ратуші пробив два. Мирослав любив спостерігати, як під дзвін з'являються цікаві персонажі: скелет, що розгойдує мотузку дзвона, янгол, що погрожує мечем... З віконечок визирають лики святих апостолів. І півнячий крик летить у передвесняне небо...

Мирослав сидів за столиком у невеликому ресторанчику. Звідси було видно годинник. Скрипки оспівували славу Моцарта.

Мирослав попивав каву і мляво колупав десерт. Весь настрій його зник, коли він помітив за столиком у кутку знайому постать.

Там за келихом вина сидів худий хлопець із запалими щоками та великими сумними очима.

Мирослав неквапом підвівся, вдав, що безтурботно йде повз кутовий столик, але потім раптово зробив крок до юнака. Переслідувач був миттєво схоплений за фалди піджака.

- Стежиш за мною? – сердито спитав Мирослав. - Хто тебе підіслав?

- Ви помиляєтесь! - вигукнув зляканий юнак і затряс головою.

Мирослав навис над ним і процідив в обличчя:

- Кинь брехати! Я бачив тебе у пані Міллерової. У кімнаті для гри...

- Відпустіть мене, заради бога! Я вам все поясню! – просив скуйовджений хлопчина.

Мирослав відпустив піджак юнака. Примруживши очі той сів, ненароком зачепивши колінами столик, від чого похитнувся келих.

Молодий чоловік відкинувся на спинку стільця, прокашлявся, поправив краватку і заговорив:

- Так, ви маєте рацію, пане Липський, це був я. Але я просто спостерігав за грою у карти. Мені це цікаво. Я... Як би вам пояснити... Я – трохи письменник. Це потрібно було для мого твору...

Нахмурившись, Мирослав дивився у його чорні очі. Хлопця цього він знав давно, ще до зустрічі у пані Міллерової, але не міг пригадати, де і за яких обставин його бачив.

Мирослав не поспішаючи закурив, скинув попіл і спитав ніби недбало:

- Звідки мене знаєш?

- А я вас пам'ятаю, пане Липський. Ми ж із вами підписували страховий договір. Ви що, зовсім про це забули?

Мирослав сидів похмурий, дивлячись убік. Перед його поглядом поступово вимальовувалися картини минулого.

– Підписували страховку? А я бачу, що обличчя твоє знайоме. Ну гаразд, припустимо..., ти цей... страховий агент.

- Так, я страховий агент, - спробував усміхнутися юнак. - Ну ось, здається, ви вже все згадали.

З пелени минулих років виплив епізод: мирна розмова зі страховим агентом, цвітуть яблуні, весна...

– Тоді вибачте за мою грубість, – сказав Мирослав. - Я сьогодні трохи погарячкував. Мені вже весь мозок вийняли ці … бандити, які тільки й кружляють навколо картярів. А як тебе звуть?

- Моє ім'я Равен. Франц Равен.

- А тепер пригадую! Ви шукали мене на роботі, а я був у шинку, обідав...

- Так, ви обідали цими... сосисками, - усміхнувся Равен. – За вікном була весна. І я запропонував... застрахувати вас.

— Ви ще побачили, як площею проходить ваш батько, подумали, що він іде в цей шинок і сховалися, — промовив Мирослав, трохи посміхнувшись.

- Так, було таке, - кивнув усміхнений Равен. – З батьком у мене й досі негаразди.

- Хм! Як же ви мешкаєте разом? Чи маєте свою сім'ю, свій дім?

- Ні, сім'ї не маю. З недавнього часу я справді живу окремо, винаймаю мансарду одного будинку. Там страшенно холодно, клопи та миші, але… на більше поки грошей немає.

- А повернутись?

- До мого деспота батька? Ні, він вважає, що моє місце - керуючим на азбестовому заводі, а письменство треба кинути... У мене тут вийшла збірка оповідань, я подарував її батькові в подарунок, так він навіть не розкрив його.

Мирослав кивнув, дивлячись на Равена з легкою іронією.

- Це за вас каже образа. Вам потрібно подивитися на все збоку, об'єктивніше.

У відповідь Равен лише зітхнув.

- Так, нудно ви живете, - вів далі Мирослав. - Вам якось треба струснутися, пожвавитись, зробити якийсь вчинок, зрештою.

- Та для мене залишення сім'ї було вчинком!

- То через батька?

- Я там був нікому не потрібен. Усі до мене байдужі – батько, мати, сестри. Я там на положенні комахи. Захворію я – нічого не зміниться!

- Ось як... А робота? Вона рятує?

- Я ненавиджу її, цю роботу, - гірко зізнався Равен. - Ходжу туди тільки, щоб мати хоч якісь кошти...

- Ну, а ким би ви хотіли стати? – спитав Мирослав.

Юнак знизав плечима

– Ну, наприклад, письменником. Але... я погано пишу...

- Не виходить?

- Виходить щось, але це жахливо...

— Значить, треба над собою працювати, — втомлено промовив Мирослав. – А ви закохані у когось? Дівчину маєте?

- О так, закоханий. І дівчина є, звуть її Феліція, ми листуємося.