Дивна подія

БУРЯ В СТАРОМУ МІСТІ

Час дії: двадцяті роки ХХ століття

Розділ 1. Дивна подія

Сильний і стрімкий південний вітер господарював на вулицях. Він ламав і носив гілки, кружляв жовте і багряне листя, піднімаючи його до вершин тремтячих шпилів. Він брязкав залізом і шифером дахів, тріщав стовбурами дерев, ганяв по тротуарах сміття.

З попелястих хмар миготіли блискавки. Вони били у високі дерева, розколюючи їх навпіл. У повітрі пахло озоном та ефірними маслами.

Вечірню бурю Мирослав вирішив у старовинній пивниці «У святого Томаша» на Малій Стороні. Вони з Іржі сиділи під низькою закопченою стелею й ласували темним «Браніком».

…За вікном давно заспокоївся вітер, і об кольорові шибки застукав дощ. Потрібно було б уже йти. Але Мирослав ніяк не міг позбутися Іржі. Той ледве повертав язиком, сьорбав пиво з кухля і все повчав Мирослава.

- Ну ти мені скажи, чого це дружина пішла від тебе? Та тому що ти дурень! Ти не стежив за своєю дружиною, не тримав її в кулаці. Ось так! - І він показав значних розмірів волохатий кулак. - Тому вона і втекла від тебе...

На лисині Іржі блищали краплини поту.

- Ну, це ще як сказати, - зам'явся Мирослав. - Моя дружина була особлива жінка...

І він затих, перебитий черговою тирадою Іржі.

- А у Марека скільки ти програв тоді?

Мирослав досадливо махнув рукою.

- Ха-ха! Невдаха ти! Отже сиди тепер у своїй дірці один!

Мирослав скосив око на пивну калюжу. Йому було погано. Сьогодні Мирославу виповнилося сорок, а він бачив перед собою п'яну морду Іржі та нічого доброго попереду.

Пробурмотівши щось на прощання, Мирослав, хитаючись на вищерблених сходах, вийшов з пивниці, з насолодою вдихаючи свіже повітря.

Вулиця Летинська була сірою, посипаною листям і гілками, принесеними бурею. Мирослав йшов бруківкою, бурмочучи під ніс модну пісеньку. Все тіло було важким, у голові  жодної приємної думки.

На дорозі Мирослав мало не влучив під колеса фіакра.

- Гей ти, дивися куди йдеш! - хрипко крикнув кучер, погрожуючи батогом.

Мирослав трохи прискорив крок. Пірнувши в чорне нутро арки, він вийшов на освітлену вулицю.

Дерева скидали багряне вбрання. У легкому серпанку туману горіли ліхтарі. Вони висвітлювали вуличний годинник - був початок дев'ятого.

Намагаючись скоротити шлях, Мирослав пройшов під деревом і не встиг нахилитися – товста гілка огріла його дощем і зірвала капелюха. Підібравши його та очистивши від листя Мирослав побрів далі.

Він довго крокував Лужицькою вулицею вздовж стіни Воянових садів, а потім звернув до свого будинку.

У дворі він зняв паличкою бруд з черевиків і омив їх у калюжі. Хусткою витер руки і попрямував до під'їзду. Тут він ледве не зіткнувся з жінкою, що виходила, галантно пропустив її, знявши капелюх.

Хитаючись, піднімався сходами, тримаючись за поручні.

Ось і його кутова квартира. У напівтемряві помітив щось біле на порозі.

Мирослав підняв – то був звичайний конверт. Дивно, що його не кинули до поштової скриньки. І хто це додумався залишити його біля дверей?

Мирослав сунув конверт у кишеню і відімкнув двері.

Він зняв пальто та капелюх. На стіл білим метеликом полетів конверт.

  Мирослав одразу ж відчув прохолоду кімнати. Засвітивши лампу, він узявся за розпалювання печі. Незабаром вона запалала, жадібно ковтаючи куплені Мирославом березові та дубові дрова.

Чоловік сидів у напівтемряві, притулившись до теплої, облицьованої плиткою стіни. Йому було незмірно самотньо і сумно. У вікно з-за серпанку хмар дивилася така сама самотня зірка.

Він сидів довго, аж поки за вікном не почулися крики п’яної компанії.

Тоді він підвівся, хитаючись, застелив ліжко, зібрався роздягнутися, як погляд його впав на білий пакет, що лежав на столі.

Скрипнувши стільцем і посунувши ближче лампу, Мирослав розкрив конверт.

У ньому було запрошення до Національного театру. Давали оперу Зденека Фібіха «Буря». Мирослав здивувався. Хто міг йому надіслати таке запрошення? Безглуздий жарт друзів? Але вони могли пожартувати якось дотепніше. Та й не було в нього зараз ніяких друзів. Втім, як і ворогів теж. Може, якась благодійна організація, меценати? Нісенітниця! Можливо, десь подібне існує, але явно не для нього – звичайного службовця!

Він уважно оглянув надісланий квиток на світ – схожий на справжній!

Йому раптом спало на думку - це послання від колишньої дружини, яка мала деякі симпатії і до літератури, і до музики. Щоправда за їхнє спільне життя вони були на концертах лише два рази - на свята. Слухали, здається, Дворжака та Сметану. Але з якого дива дружина стала б запрошувати його до театру? Вони давно вже не спілкувалися, стосунки були скоріше холодні, ніж дружні. Такий квиток – досить дороге задоволення.

Так і не дійшовши якогось висновку, Мирослав кинув конверт на стіл і ліг спати.