БИТВА З БУРЕЮ

  Приземлення було напрочуд м’яким: зореліт сів на пагорб, у зелену, низькорослу траву, яка м’яко пружинила під шасі. Беззвучно відчинилася кабіна пілота, корпус корабля став помітним у променях умиротвореного вечірнього сонця.

  Артем вийшов із зорельота. Він ступав по траві легко й безшумно, намагаючись триматися найближче до кущів і дерев, що росли обабіч пагорба. Прохолодний вітер ховався між гіллям, наповнюючи повітря запахом свіжої роси й полину.

  Не дійшовши до краю, хлопець зупинився і відкрив монітор, щоб оцінити ситуацію у грі. На екрані сяяли дані: на острові залишалося п’ятеро гравців, разом із ним.

«Залишилось топ п’ять. Непогано. Та яке там непогано — це добре! Я в топ п’ятірці», — з приємним напруженням подумав Артем.

— Цікаво, чи Маша ще в грі, — майнула відчайдушна думка. Йому дуже хотілося побачити її ще раз, хоч він і усвідомлював, що з гри вийти може лише один. Але все одно сподівався, що вона серед борців фіналу.

— Ні! Краще не треба, — тихо пробурмотів Артем.

  Він пригнувся і, залишаючись непоміченим, поповз до краю пагорба. Десь далеко в низині лунали постріли: затріскотів автомат, у відповідь жахнув дробовик, гримнув гранатомет, і ці звуки змінювали один одного — ніби хвилі на буремному морі.

  Хлопець вийшов на пагорб і затаївся за густим кущем. Його погляд розкрив величну панораму перед собою — Коралову Фортецю. Місцевість тут була низинною, оточеною з усіх боків пагорбами. З двох протилежних підніжь розливалися два величезні водоспади — вони утворювали прозору, шумну стіну, від якої по всій долині розлітався незмінний гул падаючої води.

  З правого боку долини відкривався вихід до моря, де височіла масивна гора, формою схожа на кам’яну акулу, що загрозливо виставила свій хижий гребінь із хвиль. В самій долині підносилися казкові будівлі, схожі на східні палаци з гостроверхими дахами, а довкола них росли велетенські корали, які своїми формами нагадували велетенські гриби-поганки та марсіанські ліси.

  В долині вирувала запекла битва. Такої епічної фінальної сутички у грі Артем ще не бачив. Троє гравців жорстко атакували одного, але не чіпали між собою, навіть навпаки — захищали один одного, допомагали прикрити фланг, немов об'єднані спільною метою. Їхньою ціллю була одна-єдина людина.

  Ця нещасна, точніше, буде сказати — нещасна дівчина, відбивалась із останніх сил: захисні споруди валилися одна за одною, ресурси танули, а набої були на межі закінчення. Бійці, ці троє — нахабні, хитрі, досвідчені — обступили її з трьох сторін і вели точний вогонь по персонажу Харлі Квін.

  Так, це була саме Харлі! Усі їхні удари спрямовувалися лише на неї, жоден не намагався знищити іншого, хоча можливість була. Усі вони хотіли здолати саме Харлі Квін.

— Це може бути і не Маша, — невпевнено подумав Артем. — Чимало людей у грі вибирають цього персонажа. Я теж вибирав. Це ще ні про що не говорить.

  Та в грудях щось занило: «Невже це Маша? Це може бути інший гравець, але чому всі троє нападають саме на неї? Це вона! Без сумніву». Його кольнула провина за те, що дівчина допомогла йому раніше; саме через це її тепер пресують.

— Я винен. Мені це виправляти, — твердо вирішив він.

  В руках Артема з’явилася снайперська гвинтівка, і він почав обережно спускатися в Коралову долину. Всі палаци стояли на невеликих острівцях: деякі — на воді, йому доводилося долати водяні перепони. Вода блищала поміж коралових дерев, а між островами бігли чиїсь фігури — тіні гравців у розмитому тумані.

  Потрапивши у глибоку западину, хлопець занурився з головою у воду. Ледве не випустив із рук гвинтівку — вона швидко тягла його до дна. Артем судомно вчепився пальцями в приклад, з усіх сил не бажаючи відпустити зброю. Тільки так — затиснувши гвинтівку — він збирався випливати, хоч мул затягував його дедалі глибше.

  І ось, коли Артем уже майже зважився позбутися гвинтівки, щоб не втонути, його раптом хтось потужно штовхнув знизу, а потім виштовхав на поверхню. Хлопець вдихнув на повні груди кисню, спробував виплюнути воду, якої наковтався вдосталь, аж раптом у нього тицялося щось мокре і слизьке.

  Хто був цей рятівник?

  Звісно, його давній товариш — Акула-Дельфін. Акула кружляла довкола, вистрибувала з води, і постійно тицяла своїм мокрим носом у лице Артема.

«Немов наш Мухтар», - з сумом подумав хлопець про свого домашнього улюбленця.

— Я також радий тебе бачити, — прошепотів хлопець, проводячи рукою по гладенькій шкірі знайомої. — Я знову тобі дуже вдячний, але вибач, я дуже поспішаю, і тобі треба якнайшвидше звідси вшиватися. Зараз стане дуже гаряче та небезпечно, тож пливи, благаю. Пливи!

  Він лагідно відштовхнув Акулу від себе. Вона ображено помахала хвостом, але послухала друга і відпливла геть. Артем, нарешті діставшись до першого палацу, почав дертися кам’яними сходами на самий верх казкової будівлі.

  Палаци були розкішні: оздоблені кольоровим мармуром і дорогоцінним камінням, яскраві мозаїки на стінах сяяли і виблискували у сонячних променях. Але часу на захоплення не було — коло Бурі стрімко звужувалося, і треба було закінчувати гру, готуватись до повернення додому.

  Обережно вийшовши на балкон, хлопець присів і поклав гвинтівку на білосніжні перила. У цей час Харлі забігла в один із палаців — її життя добігало кінця, набоїв лишалося обмаль, дівчина намагалася знайти захист серед стін фортеці.

  Артем розумів, що це марна справа, рано чи пізно ті головорізи доберуться до жертви. Палац, куди забігла Харлі, був значно менший за той, в якому перебував хлопець, і йому було добре видно, як троє гравців із різних боків підходили до споруди, у якій сховалася дівчина. Вона затаїлась, не відстрілювалась, мовчала — зникла у тіні.

— Ні, друзі! Так не чесно. Троє на одну — це не по чоловічому, — сердито промовив Артем, намагаючись не думати, що це могла бути Маша. Лише думка про неї змушувала його ніяковіти, і він швидко почав шукати у приціл противників.