МИСЛИВЕЦЬ

  Величезні бетонні ворота Таємної Твердині, вкриті тріщинами й мохом, стояли, як завжди, наглухо зачинені. Але кожен, хто проводив у грі достатньо часу, знав — справжній вхід зовсім поруч. Непримітні, ніби випадково залишені металеві дверцята ховалися в тіні бетонного виступу. Саме ними й скористався Артем.

  Щойно він зачинив за собою двері, світ навколо різко змінився. Перед ним розкинувся тропічний ліс — справжнісінькі джунглі. Вологе повітря віддавало гниллю, землею та пилком дивних, яскравих квітів. Гігантські пальми здіймались над головою, їхні стовбури обвивали ліани, а десь унизу густо сплетені зарості утворювали непрохідну стіну. Здавалося, ще крок — і ти заплутаєшся в них, як муха в павутинні.

«Ну й місце…» — пробурмотів хлопець.

  Навколо стояла гнітюча, неприродна тиша. Не чути було ні співу птахів, ні вереску мавп, ні реву хижаків. Навіть комахи не дзижчали. Лише десь неподалік плюскотіла вода — вузька річка, що звивалась між камінням, мов жива істота. Артем обережно рушив по її руслу, час від часу зупиняючись і прислухаючись.

«Дивно, — думав він. — Ні слідів, ні руху. Наче я тут сам».

  Він перевірив навігатор: лишалося чотири гравці. У нього повний запас здоров’я, стовідсотковий захист, кулемет Меноса і снайперська гвинтівка від Собакевича. Здавалося, усе під контролем — але не було відчуття спокою.

  За хвилину почнеться дев’ята, остання хвиля Бурі. Кінець гри. Фінал мав відбутися біля Коралової Фортеці, далеко звідси. Тож у Твердині не мало бути нікого. І все ж щось було не так.

«Може, Собакевич навмисне мене обдурив?» — майнула підозра.

  Піднявшись на пагорб, де між корінням старих дерев чорніли руїни древнього міста, схожого на поселення майя, Артем зупинився. Руїни здавались мертвими, але він відчував — за ним спостерігають.

  Хлопець затамував подих. Повітря навколо стало густішим, холоднішим. І тут по його тілу ковзнули три зелені цятки. Вони рухались — спершу по грудях, потім піднялись до шиї, і зупинились просто на лобі.

  Він завмер. На секунду йому здалося, що ці цятки палять шкіру.

— Ні… — прошепотів.

  І тут до нього дійшло. Тато колись показував йому старий фільм зі Шварценеггером — «Хижак». Той самий мисливець із космосу. І нещодавно у грі з’явився новий персонаж — Хижак. Безжальний, невидимий, майже невразливий.

  А зараз він полював на нього.

  Хлопець діяв інстинктивно. Різкий стрибок убік — падіння — перекат за зруйновану стіну. І в ту ж мить позаду пролунав шиплячий спалах: смертельний промінь розбив камінь на друзки. Хмара пилюки здійнялась угору, дрібні уламки посікли Артему обличчя. На шкірі виступили краплі крові, але він навіть не відчув болю.

«Живий! Поки що живий!»

  Використовуючи димову завісу, він кинувся навтьоки. Біг, пригинаючись, петляючи між деревами, мов переляканий заєць. Думки билися одна об одну — хаотичні, безладні, як розлючені бджоли. «Куди? Де сховатись? Як?» — питали вони, але відповідей не було.

  Раптом прямо перед ним повітря пронизав зелений промінь. Він ударив у дерево, і те спалахнуло, як факел. Вогонь з ревом з’їдав його стовбур, а палаючі тріски розлітались у всі боки, залишаючи за собою довгі димні хвости.

  Повітря запахло гаром і спаленим деревом. Артем відчув жар на обличчі. Серце калатало так, що, здавалось, от-от виб’є грудну клітку.

«Він близько. Дуже близько…»

«Блін! Свята Фізика, що ж робити?» — в паніці прошепотів Артем і стрімголов кинувся з пагорба, прямо у болото, що розкинулося в низині. Дрібний жовтуватий пісок на схилі кришився під ногами, відкриваючи сірі урвища з уламків каміння, а за ними починалась згустка болотяних хащів. Навкруги густа трава, переплетена із жовтими суцвіттями осоки, тягнулась до води, переплітаючись із гіллям верболозу. Подекуди під ногами тріщали старі гілки — забуті пташині гнізда, а вище, в кронах, розсипалися павутиння літніх вечорів, й повітря було вологе й важке, пронизане запахом гнилі та сирості.

  Його тіло миттєво занурилось у багнюку — темну, затхлу, густу, в якій застигли шматки опалого листя, розбиті рослинні стебла й невидимі очеретяні кореневища, що тягнулися до затонулого озерця. Раптово піднята поверхня болотяної води бридко булькала, випускаючи пересолені бульбашки з запахом болотяної глини. Рукописно болото здавалося живою істотою — воно чіплялося за одяг, розмазувало вздовж шкіри шматки сіро-зеленої твані. Декілька секунд хлопець лежав у глушині й повній тиші.

  Артем обережно підняв замурзану голову над поверхнею й виплюнув болотяний шматок з рота. В очах Артема, попри небезпеку, раптом засяяла іскра кмітливості:
— Грязь! — блискавично промайнула рятівна думка. — Грязь… Головний герой вимазався багнюкою й став невидимий для Хижака!

  Підліток знову занурився в цю смердючу, тягучу субстанцію й почав качатися, натираючи груди, шию, руки, обличчя шаром болотяної сльоти. Холод проникав до кісток, дрібні шматки листя замішувалися з водою, мул заповнював у вуха й ніс. Болотний мул липнув і до кулемета Меноса — темний метал миттєво став непомітним у багнюці. Лежачи долілиць, хлопець затаївся, відчуваючи, як непомітно над ним повзуть хмари, розтягуючи тіні на всій болотній поверхні. Кілька капель води зі старого павутиння викликають коротке тремтіння, але Артем концентрується на повній тиші — чути лише, як у траві шелестить щось дрібне, схоже на зміїне шипіння.

 «Добре, що тут немає жаб і п’явок», — заспокоїв себе, притишивши подих.

  Згори щось важко стрибнуло — зовсім поруч, мутні бризки розлетілися, забризкавши й так замурзане обличчя хлопця, але навіть крізь вологу плівку болотна вода обпекла очі. Він заплющився, відчуваючи пульсуючий біль, у тьмяних відчуттях проступила ніжність холодного вечора. Коли біль вщухнув, хлопець відкрив очі: перед ним лише туман, тіні високих ходів, похмурий обрій і кущі очерету. Інопланетне створіння заховалося, використовуючи майстерність маскування, але його важкі кроки в болоті видавали місцезнаходження — з глибин багнюки повільно проступали чіткі сліди.