ГОЛ У СВОЇ ВОРОТА

  Артем швидко вискочив із Колізею — і відразу побачив її.
  Фіолетова Буря наближалася, крутячись, наче живе створіння, затягуючи в себе хмари, пил, уламки стін, зброю, навіть шматки трибун. Вона йшла просто на нього, закручуючи у своїх смертельних танцях все, що траплялося на шляху.

  Коло зони швидко звужувалося — а це означало, що Буря ось-ось наздожене його.
Хлопець побіг. Біг, що було сили, серце калатало, мов шалене, дихання збилося. Часто оглядався через плече, та фіолетова маса не відставала. Вона вже котилася по землі, ревла, наче голодний звір, що відчув запах жертви.

  Повітря довкола важчало. Здавалося, навіть небо тремтіло від її наближення.

  Ноги ставали ватяними. Піт стікав по обличчю, вогка футболка прилипла до тіла. Мокре волосся злиплося пасмами, очі пекли від солоного поту. Дихав Артем уривчасто, хрипко, як риба, що випадково вистрибнула на берег і тепер судомно хапає повітря. Вона ще підстрибує, сподіваючись доплигати до води, але не бачить, що стрибає у протилежний бік — далі від порятунку.
  Так і він — задихався, ловив ротом повітря, але його не вистачало. Груди щось стисло, там пекло, боліло.

  Артем зупинився.
  Став, як укопаний, дивлячись просто перед собою. Сили зрадили. У грі все простіше, просто тримай кнопку натиснутою і персонаж буде бігти. В житті все важче.

  Буря насувалася. Величезна, роздута, вона ревла і вила, закручуючи всередині себе пил, уламки і навіть тіні. І раптом хлопець побачив — у самісінькому центрі буревію вимальовується паща. Гігантська, потворна, фіолетова. З гострими зубами, довгими, мов мечі. Звідти вирвався довгий, слизький язик, який стрімко тягнувся до хлопця, наче намагаючись обвити його й затягнути до себе.

  Над зубами відкрилися два очі — величезні, витрішкуваті, злі.
Фіолетові зіниці, розширені від шаленства, втупились просто в Артема.

  І тут земля під ногами захиталась. Пісок почав ворушитись, засмоктуючи його.
  Хлопець глянув униз — під ногами відкривався піщаний вир. Ноги вже загрузли до колін.

— Ні… ні, тільки не це! — прохрипів він, спробувавши вирватись.

  Та чим більше він борсався, тим глибше засмоктувало. Пісок ніби жив, він стискав тіло, холодний, в’язкий, невблаганний.
  До пояса. До грудей. Ще мить — і все.

  Артем ричав, як дикий звір, що потрапив у пастку. Упирався руками в рухомий пісок, намагаючись витягти ноги, але це лише прискорювало кінець.
  Його обличчя спотворилось від напруження, очі блищали страхом і відчаєм.

  Пісок піднявся до підборіддя. У рот пролізли перші піщинки — теплі, сухі, гіркі. Артем замотав головою, спробував виплюнути, але тільки засипав собі рот ще більше.
  Він не міг дихати. Легені пекло. Повітря не вистачало. Та його взагалі не було!

 «Кінець…» — майнула думка.

  І ось — останній подих. Пісок накрив голову.
  Артем опинився під землею.

  Буря зімкнула щелепи, але вже пізно. Її здобич зникла.
  Вона розчаровано завила, і, мов скажена тварюка, понеслась далі, шукаючи нову жертву.

  Артем… вдихнув.
  Глибоко. По справжньому. Живий вдих.

  Він не повірив одразу. Цього не може бути! Це фантастика!
  Пісок довкола світився м’яким фіолетовим сяйвом.
  Він дихав! І це не сниться. Повітря було тепле, насичене, немов живе.

  Хлопець поворухнув рукою — потім ногою.
  І здивувався — під піском рухатись було навіть легше, ніж на поверхні. Пісок не стискав, не душив, а навпаки — обтікав його тіло, наче вода, підштовхував, ніби допомагав.

  Він зробив крок, потім ще один. І побіг.
  Біг під землею, а піщані хвилі розступались перед ним, знову змикались позаду, м’яко штовхаючи вперед. Таке можливо лише у комп’ютерній грі.
  Тіло стало легким, дихання рівним. Наче сам пісок хотів врятувати його.

  Він не знав, куди саме біжить — просто вірив, що у правильному напрямку.
  Головне — триматись від Бурі подалі. Там, унизу, вона не мала влади.

  Та раптом — різкий удар!
  Щось тверде вдарило в голову, і хлопця викинуло нагору.

  Артем важко приземлився, струсив пісок із обличчя, озирнувся.
  Перед ним стояв біотуалет.
  Справжнісінький, синій, трохи похилений, ідеально чистий, такий, як у грі.

  Він розгублено кліпнув очима.
— Серйозно?.. — пробурмотів і важко видихнув.

  Після всього пережитого цей дивний предмет здавався мало не жартом самої гри.

«І це ще добре, що він із пластику», — подумав хлопець, чухаючи забитого лоба. — «Якби металевий, точно розбив би голову».

  Артем потер чоло, морщячись від болю, і розгублено озирнувся. Потім відкрив навігатор і подивився на карту острова. Те, що він побачив, змусило серце стиснутися, а обличчя зблідло — він став білий, мов крейда.

  Хлопець обережно визирнув із-за кабінки біотуалету. І те, що він побачив, змусило його ледве не закричати. Просто на нього насувалася фіолетова чума — буря, жива, пульсуюча, мов істота. Вона, здавалось, зраділа, побачивши Артема знову: її темна паща широко розкрилася, оголюючи ряди зубів, схожих на уламки скла, а довжелезний, слизький язик уже був готовий торкнутися хлопця. Вологі, липкі бризки долітали просто до його обличчя.

  Артем застиг у розпачі. Він зрозумів страшну річ: увесь цей час, коли він із такою легкістю ковзав під товщею піску, вважаючи, що втікає, — він рухався не від Бурі, а просто їй назустріч! У якийсь момент під землею він помилився з напрямком, і тепер — ось він, на відстані кількох метрів від потвори, від якої вже не втечеш.

«Мене не інші гравці знищать…» — промайнуло в голові хлопця, — «Я сам себе знищу!»

  Буря ревла, здіймаючи довкола смерч пилу й уламків, і вже розкривала свої фіолетові обійми. Ще кілька секунд — і вона поглине його цілком, міцно, безповоротно.

  Раптом Артем, сам не розуміючи як, смикнув двері блакитної кабінки на себе й ступив усередину. Панічний рух, чистий інстинкт — але саме він урятував йому життя. Одна маленька бджілка-думка, що прорвалась крізь стіну страху, встигла прошепотіти: “Тікай хоч кудись!”