БИТВА ГЛАДІАТОРІВ

  Хлопця підкинуло в небо — аж до самих хмар. Вуха заклало, світ завмер, а очі засипало пилом. І знову — політ. Вільний, шалений, некерований. Десь унизу розкинувся острів Форнайт, знайомий і водночас чужий. Поруч — малий, мов крапля, загадковий острівець, що випливав із туману, наче примара.

  Вибухова хвиля викинула Артема вгору, потім гравітація жорстоко схопила й потягла вниз. Перед ним — долина. Там, біля спокійного, холодного, мов дзеркало, Одинокого Озера, лежало місто. Сучасне, але мертве. А позаду...

  Позаду насувалася Буря.

  Вона ревла, клубочилась, жила. І пожирала все, що ще трималося на цьому світі. Артем глянув униз — і побачив, як фіолетова ненажера поглинає самотню постать Лісовика. Той стояв непорушно, зустрічаючи загибель лицем до лиця. Артем не міг бачити його обличчя, але в душі відчував — зараз там сяє лагідна посмішка, тепла й добра, як завжди.

  Буря накотилася, обвила Лісовика, і повільно, мов хижий звір, з’їла його. Вона жере все: дерева, каміння, тіні, спогади. Жере і світло, і темряву. І коли їй більше не буде кого пожирати — вона щезне. Світ очиститься. І все почнеться спочатку.

  Битва відродиться. Битва з Бурею.

  Але насправді це не війна з Бурею. Це — війна із собою.

  Тут і тільки тут ти дізнаєшся, хто ти є. Не сила тіла визначає героя, а сила духу. Не перемога робить тебе воїном, а здатність піднятись після падіння.

  І в тій останній миті, коли фіолетова чума проковтнула його назавжди, Лісовик виграв. У своїй битві він став переможцем.

  Різнокольорова парасолька різко розкрилася — і стрімке падіння припинилося. Артем повільно почав опускатися крізь холодне повітря. Йому ця парасолька не подобалася — надто кумедна. У грі краще б уже дракона, або реактивну дошку для серфінгу. Але зараз — байдуже. Головне, щоб не розбитися. І дістатися до Одинокого Озера швидше за Бурю.

  Хлопець відкрив навігатор. На екрані миготіла мапа, оновлювалася в реальному часі. Хороша новина — у грі залишилося лише тридцять шість гравців. Погана — Одиноке Озеро вже не входило до безпечної зони. Зона починалася десь біля Колізею. Там Буря зупиниться. Отже, треба діяти швидко: знайти катер і гайнути просто до Колізею.

  До озера Артем не долетів. Приземлився на дах багатоповерхівки — трохи не дотягнув. Перехилившись через край даху, він подивився вниз. Чомусь під хмарами не було так страшно, як тепер, коли під ногами хитається бетонна покрівля.

  Його теж помітили. Від автосалону до будинку стрімко біг інший гравець. Поки що неможливо було розгледіти скін, але видно — досвідчений. Він уже виставляв собі підйом із помостів, щоб дістатися до даху. Ще трохи — і буде тут.

  І саме тоді з лісу висунулася Буря. Фіолетова, густа, вона закривала блакитне небо смертельною мрячкою.

  Часу не залишалося. Артем побіг до протилежного краю даху — і стрибнув униз.

  Політ. Знову. В який уже раз?

  Він зрозумів, що більше не боїться висоти. Ще зовсім недавно, вдома, не міг спуститися навіть у підвал по драбині — ноги тремтіли вже на першій сходинці. А тепер — пірнає вниз із дахів. І хоч би тобі що!

  Парасольку відкривати не став — це тільки сповільнило б падіння. Сходів теж не будував. Натомість поміняв автомат на дробовик.

  Для чого? Як це йому допоможе? Так подумав персонаж гри, який спостерігав за Артемом згори.

  На самому краю даху стояв Ронін — легендарний скін. Могутній і загадковий. Під маскою білого хижого створіння, схожого на кота, не видно було обличчя, але навіть крізь сталеву безвиразність маски відчувалося — він здивований. Дуже здивований рішенням хлопця.

   У того залишилося зовсім мало життя. Він неминуче загине, врізавшись у пішохідну доріжку під будинком. Буря вже наближалася. Довгий плащ Роніна тріпотів на вітрові, він мовчки дивився вниз — на дивного хлопця, на якого відкрили полювання.

  Полювання без правил.

  Артем не долетів кілька метрів до асфальтованої доріжки — ще мить, і його тіло розлетілося б, мов стиглий кавун, ударившись об тротуар. Та замість червоної м’якоті навсібіч бризнули б блакитні цифри — рештки ігрового життя.

  Хлопець вистрілив з дробовика раз — повітря здригнулося. Другий — і з-під землі в небо рвонув стовп води. Ударна хвиля підхопила Артема, закрутила в повітрі, мов тріску, і жбурнула вгору. Свист у вухах, дике серцебиття, крики вітру — ще мить, і він розбився б… але Артем встиг. Відкрив парасольку. Кольоровий купол розцвів над головою, і падіння змінилося на повільне планерування.

  Підліток рухав тілом, коригуючи напрямок, — просто до озера. До життя.

  На даху багатоповерхівки стояв Ронін — нерухомий, як скеля. Під маскою білого хижого звіра його очі пильно стежили за хлопцем. Він був здивований. Так не грають. Так не виживають. Але цей хлопець... цей хлопець ламав правила.

  Коли Артем торкнувся берега й кинувся до катера, Ронін нарешті ворухнувся. Під ногами загуркотіло металеве знаряддя — він почав будувати сходи вниз. Не стрибнув, не ризикнув. Його час ще прийде.

  Буря вже сунула з лісу — фіолетове небо спалахувало блискавками. І гра тільки починалась.

  Буря стрімко наближалася, а катер віддалявся.

  Керувати ним виявилося не так уже й складно — навіть легше, ніж автомобілем. Катер слухався кожного руху, ковзав по хвилях, мов на крилах. Вода летіла в обличчя, бризки сліпили очі, і Артем, витираючи їх долонею, раптом усміхнувся. Вперше за весь час на острові. Йому вдалося! Він залишив позаду самого Роніна. Самого легендарного РОНІНА!

  Береги миготіли обабіч: густі зарості, де-не-де дерева, що швидко рідшали. Зелені ставало все менше — попереду починалася пустеля. У грі вона здавалася рожевою — земля, пісок, каміння, навіть небо. Усе відсвічувало кольором кристалів, розкиданих на пагорбах. — Цікаво, яка вона насправді? — прошепотів Артем, стискаючи кермо.

  Катер мчав, не знижуючи швидкості, ковзаючи вздовж берега. Попереду — дерев’яний міст. Артем пригнувся: пронісся під ним, а над головою мигтіли дошки, крізь які пробивалося блакитне небо.