ДЕ ЗНАХОДИТЬСЯ КОЩІЄВА СМЕРТЬ?

   Артем рушив у напрямку Одинокого Озера. Чому саме туди? Сам він цього не знав. Просто опустив голову й ішов, пробираючись між деревами. У грудях було порожньо й боляче. Тепер, коли довкола не гриміла стрілянина, не чатувала небезпека і не переслідували вороги, з’явився час подумати. І думки самі повели його додому — до мами, до тата.

   По щоці покотилася одна сльоза. Друга. А потім — цілий потік почав заливати щоки підлітка. Артем різко змахнув їх рукавом, шморгнув носом і, стискаючи в руках дробовик, побіг далі.

«Не розслаблятися!»

   Густий ліс перед ним раптово розступився. Перед очима відкрилася невеличка мальовнича галявина, а посеред неї — самотній будинок. Він виглядав не зовсім лісовою хатинкою, радше якоюсь дивиною. Стильний, охайний: стіни рівно пофарбовані, великі вікна світяться чистотою, дах виблискує коричневою черепицею. До дверей вели широкі сходи з червоних плит.

   А довкола — нічого, нікого. Ні стежки, ні квітника, ні саду. Лише зелена трава й подекуди поодинокі польові квіти, ніби їх хтось навмисно лишив, щоб підкреслити тишу й самотність місця.

   Артем зупинився. Обережно відхилив двері, прислухався. Тиша. Ні шелесту, ні скрипу.

   Хлопець уже хотів перекотитися через голову прямо в кімнату, як справжній герой бойовиків, та раптом злякався: раптом не вийде? Ще й смішно буде… Небо над головою протяжно застогнало — Буря наближалася.

   Часу обмаль.

   Змучений Артем махнув рукою. Ніяких трюків. Він просто ступив уперед і зайшов у будинок.

— Ти надто обережний, Артеме. Але саме це може й погубити тебе.

   Хлопець рвучко підняв дробовик, готовий бодай дорого продати своє життя, якого й так залишалося не надто багато. Та відступати він не збирався — боротиметься до кінця.

   Прямо перед ним, у м’якому червоному кріслі, закинувши ногу на ногу, сиділа Анестезія. Артем упізнав її відразу — цю дівчину неможливо було сплутати з кимось іншим.

   Темноволоса, струнка, у потертих джинсах і яскраво-червоній куртці, вона виглядала так, наче тільки-но вийшла з якогось іншого світу. На голові — білосніжна бейсболка з червоним хрестом. Усмішка на її обличчі була привітною, але водночас приховувала щось, що змушувало серце Артема калатати швидше.

   Поряд із кріслом стояла автоматична гвинтівка, недбало притулена збоку. Та хлопець розумів: варто лише загостритися ситуації — і вона опиниться в руках Анестезії швидше, ніж він устигне кліпнути оком. Вона теж була готова до всього.

— Та я не обережний… — стомлено зітхнув Артем і опустив дробовик. — Я просто втомився. Дуже…

— Так, хлопче! — Анестезія різко піднялася з крісла. Вона навіть не торкнулася зброї, показуючи, що не ворог. — Досить себе жаліти! Ти знаєш, що в грі залишилося зі ста лише сорок чотири гравці? А як ти Спалах підбив!.. Просто красень! Залишилася менше половини — і ти ще в грі. Не вішай носа, тримайся!

   Вона на мить замовкла, вдивляючись йому в очі, а тоді додала вже тихіше, серйозно:

— Але на балачки немає часу. У мене була Маша. Я знаю, хто ти. І мушу сказати — швидше за все, ти потрапив сюди випадково. Збій їхньої системи. Таке буває. Але це не сто відсотків. Можливо, тебе затягло сюди не просто так. Усе може бути.

— Ти знаєш Машу?! — вигукнув Артем. Його обличчя прояснилося, у голосі бриніли радість і полегшення. Він не розумів, чому саме новина про Машу так зворушила його, але радів щиро. Може тому, що саме вона врятувала його від загибелі?

— Так, знаю. І не лише її, — кивнула Анестезія. — Я з Польщі. Тут уже дуже давно. У грі час тече інакше, але, думаю, років два минуло з того часу, як я сюди потрапила. Та зараз не про це.

   У цю ж мить дім ледь здригнувся. Здалеку, крізь стіни, долинув гул — наче десятки літаків летіли над лісом. Десь глибоко внизу задрижала підлога, у вікнах затремтіли шибки. То наближалася Буря. Вона сунула сюди, важка й невідворотна, як сама смерть.

— Чуєш? — сказала Анестезія й різко зиркнула у вікно. Її голос був рівним, але очі видавали напруження. — Буря вже рушила. Поки дістанеться сюди — хвилина, дві. Плюс ще хвилин п’ять, шість, поки накриє Колізей. Він буде в зоні. Отже, у тебе, хлопче, лишається хвилин дев’ять… ну, плюс-мінус.

   Артем проковтнув клубок у горлі. У грудях наче обірвалось щось холодне. Дев’ять хвилини. Лише дев’ять.

   Але час у грі біжить по іншому.

— А що в Колізеї? — розгублено спитав Артем. Він ніяк не міг второпати, до чого веде Анестезія.

— У Колізеї твоє життя, — тихо відповіла вона, і в голосі прозвучало щось урочисте. — У нас, у слов’ян, є стара казка про Кощія. Знаєш таку? Стоїть дуб, на дубі скриня, в скрині заєць, у зайці качка, у качці яйце, а в яйці — голка. Ото й є Кощієва смерть.

— Смерть… — мов відлуння повторив Артем. Він нічого не розумів.

— У твоєму випадку — це життя, — заперечила Анестезія. — У Колосальному Колізеї буде безпечна зона. Там, у підвалах, сховано безліч скринь і сундуків. В одній із них заховане твоє життя. Якщо дістанешся туди, знайдеш його — матимеш шанс. Але як не дивно… навіть із твоїми двадцятьма відсотками ти й так зайшов надзвичайно далеко. Я здивована. Молодець.

— Чому ти сама не можеш дати мені це життя? — у голосі Артема бриніла надія. — Ти ж Анестезія!

— Бо ти ще не мешканець цієї гри, — відповіла вона, дивлячись йому просто в очі. — Я можу допомагати лише тим, хто давно тут. А ти чужий. Ніхто. Та є ті, хто хоче, аби ти залишився назавжди. І є ті, хто симпатизує тобі й допомагає. Але пам’ятай: у Колізеї будь насторожі. Гладіатор Менес зробить усе, щоб тебе зупинити.

   Вона глянула у вікно, й Артем відчув, як дім здригнувся — п’ята хвиля вже наближалася.

— Час вичерпано, — сказала вона. — Поспіши.

— Але чому ви з Машею допомагаєте, а Менес ворог? Це так заплутано… — розгублено кинув Артем.

— Бо він віддано служить своєму хазяїну, — з гіркотою мовила Анестезія. — А ми втомилися. Хочемо додому. У мене там син… росте без мене. Я скучила.