ПОВІТРЯНИЙ БІЙ

   Автомобіль падав недовго. Артем навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як машина з гуркотом шубовснула у воду, забризкавши вікна й на мить повністю закривши огляд. Хлопець перелякано подумав, що автомобіль піде на дно, й рвучко відчинив дверцята. Холодна річкова вода стрімко хлинула всередину, але лише змочила білі кросівки Банана.

   Це була не широка й, що найголовніше, не глибока річечка. Вода в ній дивувала — прозора, з блакитним відтінком, без жодної водорості, без звичних жаб чи сплеску риби. Неприродна тиша аж лоскотала нерви. Автомобіль занурився лише наполовину, й Артемові вдалося без проблем вийти. Вода сягала трохи вище колін, тому замочилися лише холоші шортів.

   Перекинувши дробовика через плече, хлопець озирнувся довкола.

   Буря зупинилася всього за кілька метрів від нього — саме там, де починалася прірва. Вище, на горі, вирувало справжнє пекло: лив фіолетовий ливень, вирував ураганний вітер. А тут, унизу, світило сонце, грали кольорами трави й щебетали пташки. Наче два різні світи: там — смерть, тут — життя.

«Жодних горобців тут немає бути», — похмуро подумав Артем. Він потрусив руками, ногами, переконався, що все ціле, й заспокоїв себе. Відкрив навігатор.

— Я на місці! — зрадів він. — Це Нектарна Долина!

   За сотню метрів від нього височів велетенський міст, що вів до Фабрики Слюрпа. Річечка, в яку впав автомобіль, оперізувала територію фабрики. Хлопець знову глянув на навігатор і вилаявся:

— Лише півтори хвилини… І Буря рушить знову!

   Не гаючи часу, Артем кинувся на гору. На спині гойдався рюкзак і дробовик, а з підмочених кросівок летіли грудки землі. Він ліз швидко — розумів, що секунди на вагу життя. Нарешті вибрався на дорогу біля величезних воріт фабрики. Ворота були розчинені навстіж. Подвір’я — порожнє, а тиша стояла така, що аж дзвеніло у вухах.

«Тиша підступна», — напружено подумав Артем і перезарядив зброю.

   Тоді посеред спальні, Артем стояв стискаючи в руках пістолет. Серце гупало так голосно, що здавалося — от-от видасть його. Двері вже тріщали від ударів Бананової кирки. Кожен новий удар лунав, немов постріл у скроню.

   Хлопець не знав, що робити. Пальці тремтіли, пістолет вислизав із рук, він крутив його то так, то сяк, але механізм лишався для нього загадкою. Холодний піт стікав по спині, горло стиснуло від страху.

   І раптом — спалах у пам’яті. Гра на телефоні. Там він збирав і розбирав зброю, заряджав різні пістолети й автомати. Пам’ять працювала швидше за розум: рухи прийшли самі. Зняти із запобіжника. Відтягнути затвор. Різко відпустити. Клацання — і зброя ожила в його руках.

«Він думає, що я безпорадний», — майнула думка.

   Артем ухопився за ще одну ідею. Підбіг до вікна, розбив скло, навмисне порізав руку об уламки й вимазав підвіконня кров’ю. Тепер усе виглядало так, ніби він вистрибнув назовні. Маленька військова хитрість.

   Насправді ж хлопець метнувся назад і шугнув у темряву платтяної шафи. Дихання було важким, серце мало не вирвалося з грудей. Але тепер він тримав у руках заряджену зброю — і знав, що з нею робити.

   Це була точка, з якої все змінилося. Відтоді Артем уже не боявся натискати на гачок. І як виявилося, стріляв він напрочуд влучно.

  Артем рушив подвір’ям, насторожено озираючись. Попереду виднілися велетенські бочки з блакитним зіллям. Він обережно ішов, водячи стволом дробовика, чекаючи нападу в будь-яку мить. І він стався.

   Раптово загриміла автоматна черга. Потім прогримів ще один постріл. Артем відчув, як зник його мінімальний захист, подарований Харлі-Машею. Лишилися крихти життя — лише кілька відсотків.

   Хлопець пригнувся і кинувся вперед, петляючи, мов заєць під прицілом. Він падав на землю, повз по пластунські, зривався знову й біг, не озираючись. Позаду лунали сухі тріски пострілів, кулі сичали над головою й рикошетили від каміння.

   Раптом щось із силою штовхнуло його в спину. Артем спіткнувся, повалився обличчям у пил. У вухах дзвеніло, легені палали від нестачі повітря. Він підняв голову — до бочок залишалося всього кілька метрів.

   Зібравши останні сили, він рвонувся в останній відчайдушний стрибок. Його тіло, немов розпечена стріла, врізалося у землю поруч із цистернами. Артем розпластався за ними, важко задихаючись, притиснувшись до холодного металу.

   На мить світ зупинився. Лише серце калатало так, що кожен удар віддавався болем у скронях.

   Навігатор миготів тривожним червоним світлом: Буря рушить за двадцять секунд. Життя — жалюгідні двадцять відсотків. Захисту не було зовсім.

   Артем важко ковтнув повітря й обережно виглянув із-за бочки. Ворота майданчика скрипнули, і в проході з’явилися двоє. Вони рухалися неквапно, впевнено, наче мисливці, які вже знають — здобич у пастці. Крок за кроком наближалися до нього, не поспішаючи, ніби розтягуючи момент задоволення.

   Хлопець відчував, як у горлі пересохло, а пальці судомно стиснули пістолет. У вухах гуло від власного серцебиття. Буря підступала ззаду, вороги — спереду. Час стискався в одну тонку нитку.

«Що робити?..» — пронеслося в голові.

   А потім раптова здогадка.

«Боти», — спохмурнів Артем.

— З моїм станом я їх не подолаю, — з гіркотою прошепотів. — Навіть хвилини не витримаю…

   І в цю мить болісно застогнало небо. Наче гігантська жива істота, воно прорвалося зсередини громовим ревом.

  Буря рушила втретє.

   Коло звузилося. Час між хвилями ставав дедалі коротшим, немов сама смерть почала поспішати. Залишалося лише шість хвиль. І ті самі двадцять відсотків життя на екрані навігатора.

   Жах стискав груди. Артем відчував, як повітря навколо стає важчим, фіолетові тіні Бурі лягали на землю, хапаючи її липкими щупальцями.

   І ще ці двоє. Ці боти, що неквапом наближалися, наче кати, яким нікуди поспішати. Вони знали: хлопець загнаний у кут.