ХТОСЬ ВИЙШОВ, ТИ ЗАЙШОВ

Артем отямився від болю й відчуття, ніби його кудись тягнуть. Хтось підхопив його під руки, і босі ноги безпорадно чіплялися за все на шляху, роздираючи вже й так скривавлені п’яти. Над самим вухом важко сопів незнайомець — йому було непросто нести його.

Хлопець здригнувся, розплющив очі й підняв голову. Те, що він побачив, змусило його вирвати крик із грудей:

— Х-Харлі! Харлі Квін!

Той, хто ніс його, різко зупинився й відпустив тіло хлопця. Артем глухо вдарився потилицею об дерев’яну підлогу. Простогнав, потер забиту голову й завмер, не вірячи очам. Перед ним стояла дівчина з кольоровими косичками — червоною й синьою. Облягаюча футболка й короткі шорти в тих самих кольорах, чорне сердечко під оком, насмішлива посмішка на яскраво-червоних губах.

— Ти мене знаєш? — хихикнула Харлі. В її руці з’явилася бейсбольна бита, яку вона легко закрутила, вимальовуючи у повітрі вісімки.

— Так! — Артем поспіхом кивнув. — Ти мій улюблений кіногерой… тобто кіногероїня!

— То я герой? — вдавано здивувалася Квін, надувши губки.

— А… хто ти? — розгубився хлопець.

Усмішка миттєво зникла. Дівчина важко зітхнула й осіла поруч із ним просто на підлогу. Лише тоді Артем розгледів довкола: просторий будиночок із товстих дерев’яних брусів. Такі трапляються тільки в одній локації.

— Ми… в Ридаючому Гаї? — прошепотів він.

— Насилу тебе дотягла. Ну й кабан ти! — втомлено відмахнулася дівчина. — Вибач за слово, але я ледь не знепритомніла. Буря зупинилася за гостролистими огорожами. У нас є хвилина, може дві. Тож говори: хто ти? Ти не скін, не персонаж. Ти… дитина.

— Не дитина я! — обурився Артем, аж почервонів. — Мене звати Артем.

— Скільки тобі років Артем? — різко спитала вона. — Виглядаєш як підліток.

— П'ятнадцять, - знову чомусь почервонів він.

— А мені чотирнадцять, — промовила вона тихо, але так, ніби відкрила таємницю.

— Як? — хлопець отетерів. — Як чотирнадцять?!

Її губи скривилися у сумній, дорослій посмішці.

— Мене звати Маша. Я з Мінська. Потрапила сюди місяць тому… хоча тут час інакший. Розпочався турнір, коротке замикання десь в проводці, і я опритомніла на цьому острові. Ось так, якщо коротко. А ти?

Артем проковтнув клубок у горлі.

— Україна… — нарешті вирвалося з його пересохлого рота. — Маленьке, мальовниче містечко, з тисячолітньою історією, що розкинулось на березі річки Сула. Називається Ромен. У нас раптом здійнялася страшна буря: грім, блискавки… Я сидів, грав у «Форнайт», і — бац! — вже тут. А тут теж гуркотить, світло ріже очі, я ледве виплив… — він говорив уривками, перескакуючи через події, плутаючи все докупи. Йому було ніяково — перед ним сиділа його ровесниця, та водночас у тілі дорослої жінки. Це бентежило його ще більше, змушувало плутати слова. — Там був Банан… потім буря гнала мене… і от тепер… я…

— Ти переміг Банана? — вирячила очі Маша. — Ти розумієш, що зробив?! Цього разу Бананом грав один із найсильніших гравців! Він майстер виживання. Але буря й його не пощадила. А ти молодець! Босоніж… по гостролистій локації... диво, що взагалі вижив.

Артем важко вдихнув:

— Машо… де я? І як повернутися додому?

Дівчина швидко, майже пошепки, заговорила, бо час спливав:

— Я не знаю, як це працює, — Маша говорила швидко, майже пошепки, ніби боялася, що час вислизає крізь пальці, — але все тут справжнє. Розробники… чи хто вони там… навчилися виривати з реального світу найкращих гравців і кидати їх сюди. На острів. У пекло. Щоб ми билися — не за перемогу, а за право вижити й повернутися додому.

Вона замовкла на мить, глибоко вдихнула й продовжила, тепер уже тихіше, з тремтінням у голосі:

— Кажуть, що той, хто витримує до кінця, хто лишається один із сотні, — зникає. Просто зникає. Ми всі сподіваємося, що він повертається додому. Але… цього ніхто не підтвердив. Жодного разу. Тих людей більше ніхто не бачив. Ні тут, ні там. Наче розчинилися.

Її очі на мить спалахнули болем і безнадією.

— Ось і ти зараз став на чиєсь місце. Хтось вибув — ти зайшов. Гра триває. І це вже не твоє зручне крісло перед монітором. Це справжній острів, справжні удари, справжня кров. Тут усе жорстко. І ти вже сам відчув, наскільки.

Вона схилила голову набік і пронизала його поглядом:

— Ну що, Артеме? Як воно — прокинутися у грі, з якої немає виходу?

Його обдало холодом. Він знітився й прошепотів:

— Харлі… Вибач, Машо.

— Та нічого, справді, — м’яко всміхнулася дівчина, ніби намагалася зняти напругу з його плечей. — Не переймайся. Мені теж подобаються «Хижі пташки» і сама Харлі Квін. Вона для мене завжди була символом бунту й сили. Тому я й обрала її образом для себе.

— Але чому ти в образі персонажа, а я — ні?

— У першій битві всі лишаються самі собою. Такі які є в житті. Ніяких костюмів, ніяких бонусів. Лише ти — і твоя сила. Тому всі такі беззахисні. Дехто навіть не витримав… і загинув, — Маша зупинилася, ніби боялася вимовити ці слова, та все ж продовжила, глянувши йому просто в очі: — по-справжньому. Розумієш, Артеме? Тут смерть — не гра.

Вона вхопила його за плече, стискаючи майже боляче:

— Але слухай мене уважно! Не панікуй. Зберись. Візьми себе в руки. Тут виживають тільки ті, хто готовий битися до кінця. По-іншому тут не буває. І ти мусиш це зробити.

Артем затиснув кулаки.

— Ти врятувала мені життя… а тепер витрачаєш час, щоб мені все пояснити. Чому?

— О ні, тільки без подяк! — різко зупинила його Маша й навіть махнула рукою, ніби відганяючи непотрібні слова. — Це місце не для ніжностей і красивих фраз. Тут час на вагу життя. Слухай уважно.

Вона нахилилася ближче, її голос став твердішим:

— Якщо тобі вдасться вирватися в першій битві — тоді все, перемога твоя. Жоден персонаж тобі більше не знадобиться. Але якщо застрягнеш тут… тоді доведеться вибрати собі образ або створити власний. Без цього не виживеш.