СУПЕР БАНАН

Біля самого берега з води здіймалася самотня скеля. На її вершечку сиротливо причаївся крихітний будиночок.

«Здається, я зрозумів, де опинився, — міркував Артем. — Це локація Гостролистої Огорожі. Треба тільки вибратися на сушу, а там уже розберусь».

— Вперед! — підбадьорив він себе й рушив крізь хвилі, шукаючи зручного підйому на берег.

Берег був непривітний: гострі виступи скель, темні урвища. Довелося чимало йти вздовж води, поки нарешті побачив місце, де можна ступити на пісок. Поки брів, думки роїлися, наче розбурхані оси.

Як він тут опинився? Помилка гри? Чи якась сила, про яку краще й не знати, закинула його сюди? Жодної відповіді, лише глухий біль у скронях. Усе скидалося на нічний кошмар, у якому реальність розчинилась у вигадці. Артем навіть вщипнув себе — дарма. Це був не сон.

Нарешті він ступив на сушу й знесилено повалився на пісок. Земля прийняла його тіло м’яко, хлопець лежав на спині розкинувшись, хапаючи жадібно повітря.

«Ось він, справжній Форнайт! — майнула думка. — Скільки людей мріють побувати тут, а я навіть не хотів — і опинився!»

Та в серце закралася тривога.

«А друзі? Вони вдома? Чи теж десь тут?..»

Думки металися роями, перебивали одна одну.

«А може, ми зустрінемось? Було б добре…»

І в ту ж мить Артем зупинився, похолов.

«Що ж у цьому доброго? Я б нікому не побажав бути тут, на моєму місці! Чи виберусь я звідси?! Чи не стану тут якимсь звичайним ігровим персонажем?..»

Від цього здогаду по спині побігли мурашки. Він стиснув кулаки.

— Ні. Я переможу. Я повернуся додому. До мами й тата. Інакше бути не може! Я стану, незвичайним персонажем! Кращим за всіх!

З цією думкою він підвівся, струсив із шортів пісок й рушив на гору.

На пагорбі височів двоповерховий будинок. Красивий, мов картинка. А на даху стояв корабель вікінгів із напнутим вітрилом.

«Усе, як у грі…»

Навколо панувала стерильна, тривожна чистота. Трава стояла, мов під лінійку підстрижена, — кожна билинка однакової висоти, ні більше, ні менше. Жодної смітинки: ні фантика, ні пляшки, ні зім’ятої бляшанки. Навіть сухого листка чи зламаної гілки — ніде. Здавалося, сам світ ретельно витерли гумкою, стерши все зайве. Було так охайно, що аж моторошно — чистіше, ніж у лікарняній палаті.

«От би так у нас, — подумав Артем. — Хоча… тоді це вже був би не наш світ, а чужа планета».

Ось і будиночок, стоїть самотньо на скелі і чекає, чекає на того, хто захоче оселитись у нього.

Хлопець обережно прочинив двері. У ту ж мить здригнулося небо. Протяжний, болісний стогін пройшов крізь землю, аж забрязчали шибки в будиночку.

— Скоро рушить буря… — прошепотів Артем, та голос його був упевнений, спокійний.

Він знав алгоритм дій, які йому потрібно зробити далі: йому потрібна зброя, ліки, спорядження. Інакше він приречений!

Гра розпочалася.

Хлопець метався з кімнати в кімнату, грюкаючи гучно дверима. Поспішав. Погляд обмацував кожний квадрат в приміщенні, довго не зупиняючись на одному місці. Часу було обмаль. Потрібна зброя! Серце несамовито калатало, долоні пітніли.

Він знав: без зброї він ніхто. І звати його ніяк!

У черговій кімнаті — кухня. Відчинив холодильник. Порожньо. Шлунок скрутило від голоду і він невдоволено загурчав, вимагаючи поживних калорій.

«Прийдеться потерпіти. Може, й на краще — схудну…»

Він нервово розсміявся сам до себе, бо тиша давила на вуха.

А зброї все не було.

— Що я пропустив?.. Туалет!

Двері рипнули — й перед очима хлопця в повітрі завис чорний пістолет із набоями. Він висів в повітрі як дитяча повітряна кулька, накачана гелієм. А поряд з ним два споряджені магазини.

— Оце так номер…

Артем взяв до руки невагому зброю, яка враз стала важкою і потягла руку вниз. Поклав магазини в кишені й вибіг із будиночку. Але без карти й гаджета він не знав, куди йому рухатись далі. Лише пам’ять, пам’ять гравця з великим стажем, підказувала: попереду має бути Гостролиста Огорожа.

Бігти босоніж у цьому стерильному світі було незвично легко: земля віддавалася під ногами теплою пружністю, мов дихала, мов жила. Взуття ж залишилось удома — він опинився тут у тому самому вигляді, в якому сидів у кріслі. І все ж це вже не скидалося на гру. Трава дряпала шкіру, вітер обпікав обличчя, серце гулко відбивало кожен крок. Занадто реальним був цей «віртуальний» світ, так реальним, що від нього ставало тривожно: ніби він вимагав не гри — а справжнього життя.

І ось — вона. Огорожа. Попереду рівні, зелені стіни з густого листя, за якими виднілися яскраві дахи будинків.

Хлопець підійшов до зеленої огорожі, яка заступала йому дорогу щільною непрохідною стіною.

Артем торкнувся пальцями зелені листочки — й відсмикнув різко руку. Гострі, невидимі до того краї листочків розпанахали глибоко шкіру. З пальців закапала кров. Стерильно чиста доріжка під ногами, покрилась бурими плямами.

— Ось чому вона гостролиста…

Він закусив губу, терпів біль і вперто шукав прохід. Довго блукав уздовж небезпечної огорожі, аж поки Лабіринт сам вивів його до брами міста. Кров не спинялася: червоні краплі стікали з пальців, він висмоктував її і спльовував на доріжку. Криваві плями залишали слід, мов клеймо, спотворюючи стерильну досконалість навколо. Ніби сам світ не витримував і починав тріскатися під його болем.
Удома тато вже мчав би по йод, мама — по бинти. А тут не було нікого. Лише він і чужий світ, який доводилося бруднити власною кров’ю, аби довести, що він живий.

Небо знову болісно застогнало. Фіолетові хмари ворушилися на обрії, тоді як над головою сяяло блакитне, майже мальоване небо.

— Пішла… Треба поспішати!

Він заскочив у перший-ліпший дім.

У дальньому кутку кімнати стояв… банан. Гігантський жовтий банан у темних окулярах, у білосніжних кросівках, з стрічкою для набоїв через плече та дробовиком у руках.