ДИВНЕ СПАСІННЯ

Артем прийшов до тями від того, що шалений вітер намагався зірвати з нього шкіру. Повітря било в обличчя так люто, що здавалося — ось-ось розірве рота, щоки тріпотіли, наче випрана мамою білизна на шворці за хатою.
«Напевно, вікно відкрилось», — сонно майнуло в голові. Але вже за мить хлопець зрозумів: це не вітер із вікна. Він падає. Падає у прірву, а нестримний повітряний потік б’є в лице, заливає очі сльозами й не дає дихати.

Він силоміць розплющив очі. Шок! Навколо — темні хмари, крізь які проскакували блискавиці, з таким гуркотом, що здригалося саме повітря. Його крутило й вертіло, як трісочку, яку гірська річка несе через каміння. Де верх? Де низ? Де небо? Де земля? Хлопець не міг зрозуміти. Чорні хмари то розступалися, то змикалися знову, а блискавиці спалахували так близько, що кожен спалах підкидав його то вгору, то вбік, то вниз, ніби якась невидима сила бавилась ним, мов іграшкою.

«Це сон… жахливий сон…» — гарячково переконував себе Артем. Але коли чергова блискавиця розпанахала небо навпіл зовсім поруч, його перевернуло догори ногами, і хлопець не витримав:
— Мамо-о-о! — заволав він на все горло. — Мамочко, допоможи! — вітер зривав сльози з обличчя. — Я хочу прокинутись… розбуди мене… — додав тихіше, майже пошепки, без надії в голосі.

Раптом темні, густі клубки хмар розірвав осліплюваний розряд блискавиці, і крізь розкриті хмари Артем побачив унизу величезний острів. Це був він — острів Форнайт! Карта, знайома до найменших деталей, лежала під ним, мов жива. Це на мить заспокоїло хлопця. Але одразу прийшла інша паніка — практична, холодна:
«Як приземлитись і не розбитись?»

Він глянув угору — нічого. Перевірив за спиною — ані крила, ані дельтаплана, ані дракона, навіть парасольки немає. Серце стислося, руки затремтіли, груди защеміли, земля невблаганно наближалась.

«Впаду у воду — є шанс вижити!» — вирішив він, відчуваючи, як вітер зносить його до краю острова, де темніла широченна водна гладінь.

— Вода… — прошепотів хлопець пересохлими губами. — Тато вчив… згрупуватися… випрямитися… солдатиком!

Він витягнувся, немов струна. Тіло ввійшло у воду, як ніж у масло. Шалена швидкість могла б убити, та закручений вітер дивом зменшив силу удару. Лише у вухах вибухнув біль, а в голові загуло. Артем занурювався дедалі глибше, кисень в легенях швидко закінчувався. Він забив руками й ногами, гальмуючи занурення. Вперше в житті відкрив очі під водою — і завмер: вода була чиста, мов кришталь. Навколо снували рибки — жовті, блакитні, смугасті — вони не боялися його, торкались шкіри хвостами, запливали під футболку, лоскотали ноги під шортами.

Та милуватись було ніколи. Легені пекло, груди розпирало, у голові бухкало: «Ось і все. Не розбився — так утоплюся». Він рвонувся вгору, та сила в тілі швидко вичерпувалась. Руки й ноги сповільнювались, темрява огортала свідомість.

«Ще трохи — і я вдихну воду…»

І тут щось велике легенько штурхонуло його знизу. Потім ще раз, ще раз, знову... Хтось виштовхував його на поверхню.

Артем виринув, невідоме створіння підкинуло його метрів на два. Він жадібно ковтнув повітря — легені спалахнули болем, свідомість прояснилась. Плюхнувшись назад у воду, він швидко озирнувся. Попереду, метрів за двісті, темнів берег.
«Не допливу… сил не вистачить…» — розчаровано подумав він.

Але під ногами знову щось гладке торкнулося його, під водою промайнула велика тінь, і над хвилями з’явився гострий гребінь. Він помчав прямо до Артема.
— Дельфін! — зрадів хлопець. — Іди сюди, маленький!

Він ухопився за плавник — і вода перетворилася на реактивний потік. Дельфін летів по хвилях, мов торпеда. Та чомусь — не до берега, а в протилежний бік.
— Стоп! Ти куди!? — заверещав Артем. — Там же не берег! Повернись!

Дивна істота ніби зрозуміла його, різко розвернулась — і тепер мчала до суші ще швидше. Солона вода хльостала по обличчю, ноги аж вистрибували з води. Нарешті хлопець відчув дно під ногами, відпустив плавник і глянув на свого рятівника.

Перед ним був зовсім не дельфін. Велика акула, з добрими очима й зубастою усмішкою, плавала зовсім поруч.
— Акула?! І яка ручна… — Артем простягнув руку, гладячи хижачку по спині. — Дякую тобі, Дивна Акуло. Прощавай… сподіваюсь, більше не зустрінемось.

Він рушив до берега, але раптом потрапив у підводну яму й знову занурився з головою. Акула миттю підпливла й виштовхнула його на поверхню.
— Та я сам! — сміючись і відпльовуючись, вигукнув хлопець. — Пливи вже, у тебе ж, мабуть, там дітки!

Хлопець дістався до мілини, йшов похнюплений, з головою, що схилилася важко на груди. Важкі думи схилили голову підлітка.

«Як там мама й тато… Вони ж хвилюються… шукають мене…» Сльози знову покотилися розчервонілими щоками.
— Ану, перестань! — різко крикнув він на себе, вдаривши кулаком по долоні. — Ти ж супер-гравець Форнайт! Тебе чекають удома. Тож не кисни, вибирайся звідси!

З цими словами Артем швидко рушив до берега. Води було вже по коліна. Він озирнувся — Дивної Акули не було.
— І добре, — буркнув хлопець, видихаючи. — Мені й справді пора валити звідси.