ГРІМ ТА БЛИСКАВКА

Артем жив у двох світах — у реальному й у віртуальному. І другий подобався йому набагато більше. Точніше, не просто подобався — затягував, як трясовина в болоті, як пливучі піски. Варто було сісти за комп’ютер і запустити улюблений Fortnite — і він зникав для всіх. Не чув мами, яка кликала допомогти, не помічав тата з його проханнями. У голові був лише один голос: «Ще трохи… ще одна битва… зараз я стану кращим!»

Батьки сварилися з ним через це мало не щодня. Але гра втягувала дедалі сильніше, ніби болото: чим більше смикаєшся, тим швидше грузнеш. Артем мріяв стати кіберспортсменом, перемагати у турнірах, заробляти великі гроші. Тільки от поки що не виграв жодної копійки.

Цього ранку мав відбутися черговий турнір з пристойною винагородою. Артем ліг спати пізно, встав рано. Ледь відкрив очі — вже біля комп’ютера.

– Ось тобі й маєш! – насупилася мама, заходячи до кімнати. – Не встиг прокинутися, а вже за грою! А ну швидко вимикай комп’ютер, одягайся, їсти і допомагати!

– Я зараз, – буркнув Артем, навіть не повертаючи голови. Клацав мишкою, вибираючи собі скіни.

Минуло п’ятнадцять хвилин.

– Я тобі не зрозуміло сказала!? – мама підвищила голос. – Виключай негайно і йди допомагати татові!

– Іду… – сердито кинув Артем. На цей раз таки встав, відкинув з очей довге темне волосся і поплентався до ванни, прихопивши мобільний. Звідти долинали звуки води та глухий біт репу — власного авторства. Хлопець писав музику в перервах між іграми, та справжній талант губився у нескінченному онлайні.

На швидку перекусив – і знову за комп’ютер.

– Я ж сказала допомогти татові! – крикнула мама ще гучніше.

– Та не треба вже, – почувся спокійний голос батька. – На вулиці дощ пішов. Хай поки сидить, усе одно зараз гроза буде. Як закінчиться – допоможе. Тільки вимкни комп’ютера, а то згорить до біса!

– Ну, та! – Артем навіть не відвів очей від монітора. – Ще ж не гримить. Я, як почне гриміти, вимкну.

Тато лише важко зітхнув. Він завжди жалів сина й дозволяв йому надто багато — ніби намагався компенсувати власне дитинство без батька, який трагічно загинув, коли йому самому було лише шість. Часом він просто губився й не знав, як правильно поводитися з хлопцем.

– Добре, але максимум пів години – і вимикаєш! Зрозумів?

Артем кивнув, удаючи слухняність, і зачинив двері. Тато не витримав, повернувся ще раз:

– Я питаю, ти зрозумів!?

– Та зрозумів! – різко прошипів Артем, прикривши рукою мікрофон, щоб не чули друзі.

Тато задовольнився відповіддю і пішов до телевізора. Артем – назад у гру. Великий плюс Fortnite, на думку хлопця, — це друзі з усього світу: українці, казахи, грузини, поляки, чехи, американці...

– Ну що, готові? – запитав він у новенький мікрофон.

На екрані персонажі нетерпляче переминалися з ноги на ногу. Усі натиснули «готовий», крім одного.

– Дава, не спи! – обурився Артем.

– Я швидко, бутерброд доїм, – зачавкало щось в навушниках.

– Який ще бутерброд!? – вигукнув Артем.

- З салямі!

– Давай, поїхали! – не витримав Артем.

Картинка на моніторі змінилася: в блакитному небі над островом летів червоний автобус, прив’язаний до величезної кулі. Усе як завжди.

– Де висаджуємось? – запитав Артем.

– Навмання! – запропонував Дава. – Рахуємо до десяти й стрибаємо!

Раптом попереду з’явилися чорні, мов ніч, грозові хмари. Вони швидко накрили увесь острів, і гравці вже не бачили, куди стрибати. Усередині густих, темних хмар, спалахували блискавиці, вітер розгойдував повітряну кулю, автобус трясло, немов листок у бурі.

– Що це за жесть!? – пролунав переляканий голос з Казахстану.

–Czegoś takiego jeszcze nie było w historii gry. ! – знервовано вигукнув хтось із Польщі. – Co robimy?

– Стрибаємо! – захоплено крикнув Дава. – Так навіть крутіше!

Артем подивився у монітор – і на вікно. На вулиці небо було таким самим чорним, як у грі. Вітер згинав дерева до землі, світло в кімнаті потьмяніло, мов настав вечір.

– Дивно… – пробурмотів Артем. – Розробники не попереджали про оновлення.

– Може, це сюрприз для гравців! – радів Давид.

– Поїхали! – скомандував Артем. – На три. Раз, два, три!

Він натиснув пробіл — і сталося дивне. У той момент, коли його персонаж вистрибнув із автобуса, в кімнаті гримнув такий гуркіт, що затремтіли вікна. У моніторі величезна блискавка вдарила прямо в автобус — його розірвало навпіл. У ту ж мить за вікном спалахнуло сліпуче світло, мов від зварювального апарату, аж Артем мимоволі заплющив очі.

Порив вітру розчахнув вікно. Щось обпекло руку, яка тримала мишку. Хлопець зойкнув — і знепритомнів.

На вулиці та на екрані монітора однаково скаженіла стихія. Що там, що там, блискавиці рвали небо так часто, що темрява й світло мінялися місцями щосекунди. Грім котився не гуркотом, а важкими ударами, від яких тремтіли шибки. Хмари спустилися так низько, ніби хотіли притиснути містечко до землі, розчавити його темним свинцевим куполом. Вітер налітав шаленими поривами, зриваючи з дерев гілля, крутячи його у повітрі, немов тріски. У садку тонку молоду черешню гнуло до землі, вона тріщала, стогнала, немов жива, але вперто опиралася шаленству бурі, наче крихітний вартовий серед хаосу. У повітрі стояв густий запах мокрої землі й озону, а темінь світилася холодним, сліпучим сяйвом електричних розрядів.

Крісло біля комп’ютера спорожніло. Ще секунду в ньому сидів Артем, тепер пусто.

Буря розпочалася.