Буря

Ранок почався із тривожного попередження про те, що наближається велика буря. Вона наближалася до капсульного містечка колоністів. Сонце блідо-жовтою плямою ледве виднілося над горизонтом. Марс мовчав. Він, ніби тремтів у очікуванні початку. Десь неподалік хвилі пилу безтурботно перекочувалися з місця на місце. Легкий вітерець, точно нагадував про те, що не люди – господарі на цій планеті. Ось-ось і настане всюдисуща червона темрява, що прагне проковтнути колоністів, наче голодний дикий звір.

Лабораторний робот на ім’я Мама з функціями управління капсулами бездушно видавав якісь дані і повторював, що погода погіршується. До початку повного затемнення залишилося кілька годин. Незважаючи на те, що потужна буря, немов чотири темні вершники, мчить у їхній бік, астронавти Ян і Герман прокинулися цього ранку в хорошому настрої. Вони – єдині жителі цієї червоної планети, які вже понад п’ять років працюють та проводять свої дослідження в марсіанських капсулах.

За п’ять років вони пережили не одну бурю. Досі невеличке капсульне містечко, встановлене поспіхом землянами, витримувало чергові марсіанські бурі, які раз у раз, наче перевіряли будівлі на міцність. Звичайно, Мама продовжувала повторювати про те, що буря, яка насувається, найпотужніша з усіх, які були до цього; проте астронавти не піддавалися паніці. Обидва були добрими вченими і мали величезний досвід проживання в колоніях. Щоранку в них починалося майже однаково.

– Доброго ранку, Ян! – майже продзвенів голос десь із глибини боксу.

– Доброго ранку, Герман! – бадьоро пролунало у відповідь із лабораторії.

– Чим сьогодні будеш займатися?

– Продовжуватиму висаджувати свої рослини. А ти? – запитав Ян, не відриваючи погляду від свого заняття з лабораторними склянками.

– А я продовжуватиму ремонтувати систему подачі кисню в третьому відсіку. Навалилося тут всього, чорт забирай.

– Ти ж хотів сьогодні зайнятися марсоходом. Забув? – підморгнув Ян.

– Яке там? Ти чув, що Мама нам про погоду повідомляє? Туди краще поки не лізти. От пройде буря, тоді й до нього черга дійде, – відповів Герман.

– Як ти думаєш, довго вона лютуватиме?

Герман витяг руки з рукава з проводами, розвернувся і багатозначно подивився на свого колегу.

– Думаю, трохи менше доби. Головне, щоби не було сюрпризів.

– Чорт забирай, – усміхнувся Ян, – скільки їх уже було. Вихідні вона нам не зіпсує.

– Це вірно! Робота роботою, а у вихідні хочеться нормального холодного пива.

– Ти буквально читаєш мої думки! – підморгнув Ян.

У сусідньому боксі на панелі управління, немов світлі метелики, заграли лампочки, натякаючи на те, що ось-ось прийде повідомлення з центру х’юстонського управління. Десь там на Землі вирішили, що астронавтам краще перестрахуватися і закрити капсули додатковою захисною оболонкою, оскільки наближається буря, найбільша за всю історію перебування астронавтів на недружній червоній планеті. Ян і Герман підійшли до екрану, з якого тривожний голос випльовував ледь розбірливі фрази.

– Знову зв’язок не працює, – пробурчав Герман, наче сам собі, і ліниво потягнувся натискати якісь кнопки та перемикачі.

– Ми не встигнемо нічого.

– Обійдемося без оболонок. Бурі на Марсі не такі, як на Землі. Переживемо.

– Переживемо, звичайно; головне, щоб вона нам електроніку не пошкодила, – відповів Ян і повернувся до своїх рослин.

Червона планета була безлюдною. Нескінченні дюни, наче приховували якусь вічну та лякаючу таємницю. І тільки вітер струмував, здіймаючи пил над пагорбами праху та безмовності.

Коли ці двоє тільки прилетіли на Марс, всього колоністів було десять людей. Це були різні фахівці – від геологів та астробіологів до інженерів, люди з різними характерами та різного віку. Однак не минуло й року, як усі новоспечені «жителі» червоної планети швиденько пересварилися. Нервова атмосфера розпалювалася до краю. Всі колоністи поділилися на чотири протиборчі табори, і тільки Ян з Германом продовжували злагоджено працювати, як ні в чому не бувало. Можна сказати, вони були осередком спокою серед капсульних стін. В результаті про це дізналися на Землі і надіслали за колоністами корабель, який благополучно відправив їх додому, всіх, крім Яна та Германа. Вони продовжували працювати над своїми науковими проектами, і з того моменту минуло вже кілька років. Ніхто стільки часу на Марсі ще не жив, якщо, звичайно, не брати до уваги дослідницьких роботів і деяких автономних марсоходів, які зборознили планету – від провінції Фарсіда до капсульного мінімістечка. У центрі управління на Землі через рік обіцяли надіслати нових фахівців на допомогу двом, але поки що це все залишалося на словах.

Тим часом Ян і Герман продовжували працювати. За кілька годин повна темрява нарешті заповнила собою всі ілюмінатори. Сильний вітер за стінами капсул, наче співав свою скорботну пісню. Велика стіна з темно-червоного пилу та каміння, здавалося, навалилася всією своєю силою на поселення колоністів. Буря піднімала дрібне каміння, яке летіло в бік зовнішньої оббивки станції, як кулі. Звук ударів ставав дедалі частіше. Все це не на жарт насторожувало Германа, який відповідав за технічну частину та ремонтні роботи. Після кожної чергової бурі йому вдавалося розібратись із несправностями. Як правило, проблеми були не дуже серйозними, та й попередні бурі на Марсі не викликали такого побоювання. Але на цей раз щось йшло не так. Він буквально відчував кожною живою клітиною свого тіла, як станція тріщить по швах, тріщить кожним своїм з’єднанням. Нарешті спалахнула червона лампочка, яка вказувала на те, що цілісність станції порушена і в якомусь боксі стався витік кисню. Герман підбіг до комп’ютера і щось почав судомно шукати, при цьому його пальці швидко ковзали по клавішах, ніби він розучував органну фугу Баха. Його очі суєтно щось шукали, але не знаходили. Нарешті він вирушив у сусідній відсік, одягнув величезний білий костюм зі скафандром і подався шукати пошкодження із зовнішнього боку. Червона лампочка продовжувала сигналити про те, що цілісність станції порушена і десь стався витік кисню. Мама періодично передавала якісь нерозбірливі дані.