Бурулька

Ми були завжди двоє. Я міг би це впевнено сказати в суді перед присягою. Вона була маленька й руда дівчинка, я був трохи вищим і завжди пелехатим хлопчиком. Ми сиділи разом в школі - нас так садили вчителі. Мені здавалось, що це мама домовилась з нашою першою вчителькою, щоб мене посадили разом з нею.

Не знаю, як так вийшло, але ми жили в сусідніх будинках. Ми ходили додому разом. Але не двоє. Просто я собі уявляв, що нас двоє. Я весь час штовхався з іншими хлопцями й намагався йти поряд з нею. Я думав, якщо вчителі навіть нас садять разом, і мама за мене пішла домовлятись, то йти поряд - це моє право. Чи може обов’язок? Тоді це була просто необхідність.

Вдома тато часто казав мамі, що любить її. Вона відповідала йому поцілунками. Я думав, що якщо скажу про свої почуття, то буду цілуватись і ми будемо лише вдвох ходити додому.

- Я тебе люблю!

- Що? Ти жартуєш?

- Ні! Ти дуже гарна! Я хочу тебе проводжати в школу і зі школи! 

- Ну ти й так проводжаєш.

Я не знав, що відповісти. Вона, напевно, також не знала. Вдома я вирішив, що чоловіки справжні не зупиняються. Так я читав в книгах. А ще, мій тато часто дарував подарунки мамі. Вона відповідала йому поцілунками. Я купляв цукерки. Було кілька м’яких іграшок. Ще зошити з гарними обкладинками й блокноти. Вона ставала дорослішою і ще гарнішою. Взимку, коли сніг засипав вулиці, коли всі ходять в шапках і рукавицях, а носи й щоки червоніють від морозу, я їй подарував червоні троянди в прозорому целофані. Вона взяла і ми йшли двоє додому, я казав, що можу все для неї, а вона сміялась і сказала:

- Зірви мені он ту бурульку!

Я підійшов до будинку - це була одноповерхова будівля, шиферний дах і в кожному згині були різні по довжині бурульки. Я підстрибнув, щоб дістати. Ще раз підстрибнув. Потім ще раз. Я чув, що їй було смішно. Вона мене підбадьорювала: «Ну ж бо! Давай!»

Але я не обережно стрибнув і боляче впав. Піднявся, а поряд вже була вона. Засміялась і поцілувала мене в щоку.

І ось нещодавно, я йду вулицею і бачу, як хлопчик намагається досягнути до бурульки. Я підходжу: «Допомогти?».  Підіймаю його, він ламає шматок і просто йде облизуючи й розглядаючи візерунок в середині неї.

А мені назустріч йде маленька руда дівчинка за руку з рудою мамою. Цілую їх. Даю кожній по бурульці й ми йдемо щасливі. Наша донька дивиться на нас своїми зеленими очима й тоді питає: «Тату! Мені сьогодні хлопчик з сусіднього будинку сказав, що любить мене! А я не знала, що відповісти».