Розділ 4 Новий ранок

Першим повернувся звук. Не низький, тиснучий гул болота, а щось легке, високе і чисте. Спів птаха. Такий голосний і зухвалий, що Назар несвідомо посміхнувся.

​Потім він відчув тепло. Не липке тепло смоли чи води, а лагідне проміння сонця, що пестило йому щоку. І запах. Пахло не мулом і гниллю, а сосновою глицею, вологим мохом і чимось нескінченно свіжим.

​Він розплющив очі.

​Небо було пронизливо-синім. Таким синім, яким воно буває лише після сильної грози, або... після чогось гіршого.

​Назар лежав на березі, за кілька метрів від хати. Він був живий. Він був увесь у багнюці, мокрий, мов щойно народжене дитинча, але він дихав. По-справжньому. Кожен вдих наповнював легені не тривогою, а чистим, прохолодним повітрям.

​Він сів, оглядаючи себе. Руки. Ноги. Все на місці. Тягар, який він носив роками на плечах — фізичний вузол напруги між лопатками, — зник. Він почувався легким.

​Він подивився на свої долоні. Бруд був змішаний з дрібним бурштиновим пилом, що виблискував на сонці. Він згадав дотик Вартового.

​Почуття провини. Воно не зникло, ні. Минуле не можна було стерти, як шар лаку з картини. Але воно перестало боліти. Воно перестало бути бронежилетом, що тисне на груди. Воно стало просто... спогадом. Частиною його, яку він прийняв і за яку попросив вибачення. Болото з'їло не сам факт провини, а той біль, який вона йому завдавала.

​Він підвівся. Світ навколо був іншим. Або це він був іншим?

​Гребля, що вела до хутора, була на місці. Вузька, мокра після нічного туману, але абсолютно реальна. Його машина стояла там, де він її залишив. Телефон, що валявся в багнюці, раптом ожив, пискнув і показав дві поділки мережі.

​Він озирнувся на болото.

​"Око Полісся". Воно було спокійним. Чорна вода виблискувала під сонцем, і тепер вона не здавалася зловісною. Вона здавалася... глибокою. Древньою. Назар відчув до цього місця не страх, а дивну, покірну вдячність.  

​Він повернувся до хати. Зупинився на порозі, згадавши про багнюку, в якій був. Але долівка була чистою. Він згадав, як у перший день здивувався ідеальній чистоті. І тепер зрозумів. Хата, збудована з тутешнього дерева, просякнута повітрям "Ока", була його частиною. Він помітив, як крапля брудної води, що впала з його куртки, не розтеклася, а повільно, ніби подих, втягнулася у мостину, не залишивши й сліду. Хата сама підтримувала свій архаїчний порядок.  

​Вона більше не була пасткою. Важкий запах вогкості зник, натомість пахло деревом і травами. Він підійшов до столу.  

​Колекція бурштину.

Назар взяв той самий камінь, з павуком усередині. Камінь був прохолодний і гладкий. Він підніс його до світла. І тепер, у сонячному промінні, він побачив не в'язня. Він побачив досконалу мить вічності. Ідеально збережену, захищену від часу.  

​Він зрозумів.

Болото не заманювало і не вбивало. Воно зберігало. Воно консервувало, як бурштин консервує комах. Але воно очищувало те, що потрапляло до нього. Воно забирало гниль — чи то фізичну, чи то духовну, — залишаючи лише чисту суть.  

​Це місце не було спадщиною у вигляді майна. Це був спадок у вигляді обов'язку. Дід, мабуть, теж був таким реставратором, але не ікон, а душ. Або просто доглядачем цього архаїчного, страшного, але справедливого місця сили.  

​Назар знайшов стару криницю з джерельною водою. Вона була кришталево чистою і мала присмак заліза. Він жадібно пив, відчуваючи, як життя повертається у його тіло.  

​Він не поїде до Києва. Принаймні, не зараз.

Його робота реставратора набула нового сенсу. Він відреставрує цю хату. Він вивчить записи діда... Він підійшов до столу, де лежав бурштин, і відкрив шухляду. Там, під стопкою старих газет, лежав товстий зошит у шкіряній палітурці. Він відкрив його. На першій сторінці, нерівним, але чітким почерком діда, було написано:  

​«Воно не зле. Воно бачить. Воно лише бере те, що гниє. Головне — не боротися. Віддай йому біль, і воно поверне тобі спокій».

​Тепер Назар знав напевно. Він стане новим доглядачем.  

​Назар вийшов на ґанок, тримаючи в руці шматок бурштину. На краю болота, там, де стояла вода, йому на мить привидівся високий силует. Чи, може, то була просто стара, вкрита мохом сосна?  

​Він кивнув. Комусь або чомусь.

Бурштиновий вартовий не відповів. Він просто був. Як і завжди.

Назар сів на сходинку, відчуваючи тепло дерева, дивлячись на спокійну воду "Ока". Вперше за нескінченно довгий час Назар, реставратор розбитого минулого, відчував себе абсолютно цілісним. Він був удома.