Розділ 3 Катарсис

Терпець урвався на третю добу, чи, може, на четверту — час остаточно перетворився на липку, тягучу масу, таку ж, як і вода "Ока". Голоси в хаті стали нестерпними. Вони більше не шепотіли з кутків — вони лунали просто в його голові, зливаючись у єдиний хор сорому.

​— ...не встиг... збрехав... зрадив... не відповів...

​Бурштин на столі, здавалося, нагрівся. Комахи в ньому, його маленькі, застиглі свідки, не просто дивилися — вони судили.

​— Замовкніть! — закричав Назар, жбурляючи стілець у стіну.

​Крісло вдарилося об дерев'яний сволок і розлетілося на тріски. Але тиша не настала. Гул болота, стукіт серця землі, лише посилився.

​І він побачив Вартового.

​Цього разу не в болоті. Він стояв у дверях хати. Велетенський, зліплений з мулу та коріння, він заповнював собою весь прохід. Вода стікала з нього на долівку. Він не погрожував. Він не рухався. Він просто чекав.

​Це було запрошення.

​”Ти хочеш мене? То візьми!" — промайнуло в голові Назара.

​Божевілля чи ні, але залишатися в цій хаті, що стала камерою тортур його власної пам'яті, було неможливо. Страх змінився на дивну, люту рішучість. Якщо він має померти, то не в цьому склепі, слухаючи, як його їсть власна провина.

​Він кинувся вперед. Не до іншого виходу, а прямо на Вартового.

​Він очікував удару, опору, болю. Але його кулаки пройшли крізь постать, ніби та була з густого туману. На мить його огорнув запах тисячолітнього мулу і теплий аромат смоли. А потім він уже був на ґанку, під холодним, сірим небом.

​Він біг. Не озираючись. Прямо до води. Він більше не тікав від жаху. Він біг до нього, щоб нарешті покінчити з цим.

​— Чого ти хочеш?! — закричав він у обличчя нерухомій воді. — Чого тобі треба?!

​Болото мовчало.

​У відчаї, не бачачи іншого виходу, не маючи більше сил боротися, Назар зробив крок з берега.

​І впав.

​Вода не була крижаною. Він очікував шоку, але цього не сталося. Вода була густою, як свіжий мед, і напрочуд теплою. Вона не прийняла його сплеском, а ніби обережно втягнула в себе.

​Він не тонув. Він почав повільно занурюватися, ніби в невагомості. Це було схоже на його сон про смолу, але тепер не було страху. Лише неминучість.

​Навколо нього зімкнулася темрява. Абсолютна. Не та темрява, де ховаються монстри, а первісна, заспокійлива темрява лона, темрява до того, як з'явилося світло і тіні. Пульсуючий гул був тут, але тепер він був не ззовні, а всередині. Це був його власний пульс, і пульс болота. Вони стали одним цілим.

​І тоді прийшло останнє видіння.

​Він знову стояв у своїй київській майстерні. Стіл, розчинники, гострий запах лаку. І його телефон, що дзвонив на столі.

Дзвінок від "Мама".

Як і тоді, він роздратовано подивився на екран. Він був зайнятий. У нього горіла робота. Він міг передзвонити.

​Але цього разу, у темній глибині болота, він зміг зробити те, чого не зробив у житті.

​Він потягнуся до уявного телефону. Він взяв слухавку.

— Алло, мамо?

​Тиша. А потім її голос. Не звинувачувальний, не з телефону, а живий.

— ...Назарчику, я так чекала...

​Він побачив її. Не в лікарняній палаті, яку він так і не відвідав, а таку, як пам'ятав: у саду, з квітами в руках.

​І він нарешті сказав це. Все, що не міг, не встиг, злякався.

— Мамо... пробач мені.

— Чого ж ти, синку... — її голос був теплим, як ця вода.

— Пробач, що не приїхав. Що не відповів. Я був... я був дурнем. Я так тебе люблю.

І він заплакав. Нестримно, гірко, так, як не плакав з дитинства. Його сльози розчинялися у теплій воді "Ока", і разом з ними з нього виходила вся та важкість, вся та броня провини, яку він носив. Бруд, який він так старанно реставрував у інших, але боявся торкнутися у собі.  

​Болото приймало його сповідь. Воно з'їдало його біль, перетравлювало не його, а ту гниль, що накопичилася в ньому. Це була найстрашніша і наймилосердніша операція у його житті.  

​Але воно ще не скінчило.

​Видіння матері зникло, і темрява на мить згусла, а потім спалахнула знову. Він стояв у світлій залі галереї. Навпроти нього, біля картини, стояв Артем. І в його очах було не звинувачення, а той самий біль, який Назар чув у його голосі: 

— ...я ж тобі вірив...  

​Назар не міг говорити. Він не міг подзвонити йому. Але він, стоячи у цій в'язкій, теплій воді, подумки схилив голову. «Ти мав рацію. Я вкрав. Я був боягузом».

​Він не просив пробачення. Він просто визнав. І він відчув, як болото прийняло і це. Ще один пласт бруду відійшов.

​Коли сльози скінчилися, видіння зникло.

​У темряві перед ним знову виник силует. Бурштиновий вартовий. Тепер Назар бачив його чітко. Його обличчя з кори було безпристрасним, але не ворожим. Це був не тюремник і не вбивця. Це був хірург. Або ж садівник, що обрізає сухе гілля.  

​Вартовий простягнув до нього руку — переплетення коріння і бурштинових прожилок.  

​Назар, більше не відчуваючи страху, простягнув свою. Він торкнувся цих давніх, вологих пальців. І відчув не холод мулу, а глибокий, непорушний спокій.  

​Він відчув, як болото, "Око Полісся", відпускає його. Воно взяло свою плату — його біль. І тепер повертало його назад.  

​Назар заплющив очі і втратив свідомість, занурюючись у найглибший, найчистіший сон у своєму житті.