Розділ 2 Занурення

Ніч впала на хутір не як темрява, а як ковдра, змочена у смолі. Вона була липкою, важкою і непроникною. Пульсуючий звук, що йшов від болота, став гучнішим. Він перетворився на фон, як стукіт серця, і Назар зрозумів, що його власний пульс мимоволі підлаштувався під цей моторошний, неквапливий ритм.

​Він зачинив двері на важкий засув, хоча розумів усю марність цього жесту. Якщо щось із цього болота захоче увійти, шмат гнилого дерева його не зупинить.

​Він не наважився лягти спати у ліжко, яке виглядало занадто чистим, занадто запрошуючим. Натомість влаштувався у старому скрипучому кріслі біля згаслої печі, загорнувшись у власну куртку. Він намагався читати з телефону якусь збережену книгу з Букнету, але батарея танула на очах, а сторінки не складалися у сенс. Тиша, підбита низьким гулом, тиснула. І бурштин. Він відчував його погляд. Зі столу, з полиць — десятки, сотні маленьких очей застиглих комах дивилися на нього.

​Врешті-решт, виснаження взяло своє. Він провалився у сон — липкий, важкий, схожий на занурення.

​Йому снилося, що він не в хаті. Він стоїть посеред соснового лісу, але замість землі під ногами — густа, тепла смола. Вона повільно піднімається, обліплює його черевики, тягнеться до колін. Він намагається бігти, але не може. Це пастка. Солодка, запашна пастка. Він чує дзижчання мільйонів комах, які кружляють над ним. А потім він бачить, що дерева навколо нього — це гігантський бурштин. І в кожному шматку, мов у в'язниці, застигли не комахи, а люди. Їхні обличчя скривлені у німому крику.

​І всі вони дивляться на нього.

​Він прокинувся від жаху. Але жах не зник.

Він стояв. Не сидів у кріслі. Він стояв на ґанку хати.

​Ніч. Повітря холодне і неймовірно вологе. Він не пам'ятав, як сюди вийшов. Його ноги були босі. І вони стояли у воді.

​Назар опустив погляд. Вода стояла на ґанку, піднявшись на дві сходинки. Каламутна, чорна вода, що пахла болотом. Вона була не крижаною, а ледь теплою.

​— Повінь, — промайнула раціональна думка. Але дощу не було.

​Він відсахнувся назад у сіни, витираючи мокрі, брудні ноги об куртку. Двері були відчинені. Засув був на місці, але двері відчинилися назовні, ніби вся стіна вигнулася, випускаючи його.

​Його почало трусити. Це було не божевілля. Це було щось гірше.

​На світанку він кинувся до машини. "Затока" не відпускала його так просто.

​Гребля зникла.

​Там, де вчора була вузька смуга дороги, тепер стояла суцільна стіна води. Та туману. Густий, молочний туман зливався з чорною водою болота так, що горизонту не існувало. Він був на острові.

​Назар вихопив телефон. "НЕМАЄ МЕРЕЖІ". Він люто натискав на іконку виклику — "ТІЛЬКИ ЕКСТРЕНІ". Він набрав 112, знаючи, що це марно. Кілька секунд тиші, а потім — тріск.

​І з динаміка пролунав голос.

Тихий, ледь чутний жіночий шепіт:

 — ...Назарчику, ти чому не береш слухавку? Я дзвоню, дзвоню...

​Назар випустив телефон з рук. Той впав у багнюку. Це був голос його матері. .

​Він кинувся назад до хати, забарикадував двері кріслом і сів у кутку, обхопивши коліна.

​— Це сон. Це галюцинації. Отруєння випарами болота, — шепотів він, намагаючись знайти раціональне пояснення. Але глибоко всередині він знав: це не отруєння. Це місце. Воно знає.

​Болото почало працювати з ним. Воно не поспішало. Воно мало вічність.

Наступні дві доби злилися в одне тягуче, кошмарне марення. Час втратив сенс. Його швейцарський годинник ожив, але стрілки тепер рухалися у довільному порядку — то прискорювалися, то повзли назад.

Їжа, яку він привіз, почала псуватися з аномальною швидкістю. Хліб зацвів густим зеленим мохом за годину. Але страшніше було інше: коли він спробував з'їсти шматок, той не мав смаку. Наче він жував вату. Вода у пляшках не просто стала каламутною і пахла мулом — вона мала той самий присмак болота, що й вода, яка стояла на ґанку.  

​Його почало "вести”.

Він чув голоси. Вони були скрізь — у рипінні дошок підлоги, у завиванні вітру в комині.

Голос матері: 

— ...я так чекала, синку...

Голос Артема, друга, чию ідею він колись вкрав для виставки: 

— ...я ж тобі вірив, Назар....

Вони не звинувачували. Вони просто констатували факти. І це було найстрашніше. Це був його власний сором, його провина, що знайшла голос.

​Він намагався працювати — каталогізувати бурштин, щоб не збожеволіти. Але бурштин став частиною цього жаху. Комахи в ньому більше не були мертвими. Йому здавалося, що він бачить, як вони ворушать вусиками, як їхні фасетчасті очі стежать за кожним його рухом.

​Назар почав бачити ЙОГО.

​Спершу це була просто тінь на межі зору. Щось вище за людину, що стояло між деревами на краю болота.

​Потім він побачив чіткіше.

​Він стояв у воді, по пояс. Створіння, зліплене з чорного мулу, переплетеного коріння і старих гілок. Його форма була грубо гуманоїдною, але замість обличчя — плаский шматок кори. А в грудях, там, де мало бути серце, сяяв великий, каламутний шмат бурштину.

​Воно не нападало. Воно не рухалось. Воно просто стояло і спостерігало.

​Це був він. Бурштиновий вартовий. Охоронець цього місця. Чи то тюремник.

​Найгіршим було інше. Коли Назар дивився на відображення у каламутній воді, яку він збирав для пиття, він бачив не себе.

​Він бачив огидну, боягузливу людину. Він бачив свої найгірші вчинки. Ось він кричить на матір. Ось він бреше в очі Артему. Ось він проходить повз безпритульного, хоча міг би допомогти.

​Болото, мов велетенський шлунок, повільно перетравлювало його. Воно витягувало назовні всю його внутрішню гниль, весь бруд, який він роками ховав за маскою успішного київського реставратора.

​Це було болісно. І неминуче.

​Наприкінці третього дня Назар зрозумів: болото не хоче його вбити. Воно хоче чогось страшнішого. Воно хоче, щоб він подивився на себе. По-справжньому.