Київ тиснув. Тиснув брудним снігом, що перетворився на сіру кашу під ногами, нескінченними сиренами, що стали білим шумом, і відчуттям провини, яке Назар носив, мов погано підігнаний бронежилет — важкий, незручний і давно вже ні від чого не рятуючий.
Йому було тридцять, і він професійно реставрував минуле: знімав бруд з потемнілих ікон, склеював тріснуту кераміку, повертав до життя меблі, що бачили гетьманів та період імперії. Іронія була в тому, що власне минуле він не міг ані відчистити, ані склеїти. Воно дивилося на нього з екрану телефону щоразу, коли він згадував останній пропущений дзвінок від матері. Той дзвінок, на який він не відповів, бо був зайнятий реставрацією чергового голландського натюрморту.
Коли прийшов лист про спадщину, Назар спершу хотів його викинути.
Спадщина. Яке пишне, старомодне слово. Ніби з роману. Лист був від нотаріуса з якогось забутого Богом райцентру на Поліссі. Виявляється, його двоюрідний дід, про якого Назар чув хіба у дитинстві як про дивака чи відлюдника, помер і залишив йому... хатину. На хуторі "Затока".
— Ви б краще продали, не їздячи, — радив втомлений голос нотаріуса по телефону. — Там глушина страшна. Та й земля, знаєте... неспокійна.
— Неспокійна? — Назар скривився, уявляючи суперечки за межу чи борги.
— Таке кажуть, — голос нотаріуса стишився. — Місцеві туди не ходять. Кажуть, "Око" бачить. Кажуть, воно чужого не візьме, але й свого не відпустить. Словом, я б не радив.
Але Назар вчепився за цю ідею. Втекти з Києва. Сховатися у глушині. Перезавантажитись. А заодно — оцінити, чи є в тій спадщині хоч щось варте уваги.
Чутки про дідову колекцію ікон та бурштину виявилися сильнішими за неспокійну землю.
Дорога з'їла два дні і майже всю його підвіску. Асфальт скінчився за райцентром. Далі була бруківка, що пам'ятала ще Другу світову, а потім — просто ґрунтовка, що петляла між велетенськими соснами. Пісок, сосни, пісок, сосни. Навігатор помер першим, його жіночий голос ввічливо повідомив "Сигнал GPS втрачено" і замовк.
Останній відрізок шляху Назар запам'ятав назавжди. Це була гребля.
Вузька, мов лезо, насипна дорога, що різала навпіл те, що місцеві називали "Оком". Болото. Не просто болото — безкрає, велетенське, абсолютно нерухоме море кольору міцно завареного чаю. Вода стояла так тихо, що в ній, як у чорному дзеркалі, відбивалися низькі хмари.
Повітря миттєво згусло. Воно стало важким, насиченим запахами, яких Назар, дитя асфальту, не знав, але інстинктивно боявся. Пахло прілим листям, тисячолітнім мулом і... чимось солодкуватим. Нудотно-солодким, наче гнила квітка.
Він зупинив машину посеред греблі. Вийшов. І по ньому вдарила тиша.
Не та тиша, до якої він звик у своїй майстерні, — міська тиша, завжди підбита віддаленим гулом. Це була абсолютна, мертва тиша. Жодного птаха. Жодного сплеску риби. Навіть вітер, здавалося, боявся тут шуміти.
Назар відчув, як по спині побіг холод. Його знаменитий київський цинізм, його броня, дала першу тріщину. Йому захотілося розвернути машину і тікати. Але позаду були ті самі кілометри в'язкої дороги, а попереду — мета його подорожі.
Хутір "Затока" виявився трьома почорнілими від часу хатами на невеликому острові суходолу, оточеному "Оком". Дві хати дивилися на світ мертвими, вибитими вікнами. Третя, дідова, стояла трохи осторонь і виглядала... доглянутою. Це було найдивніше.
Двері не були замкнені. Вони скрипнули протяжно, ображено.
Усередині панувала ідеальна чистота. Ніби хтось щойно підмів долівку і витер пил. Але повітря було важким. Тут теж пахло вогкістю, але до неї домішувався інший, дивний аромат. Густий, теплий, трохи хвойний. Запах смоли. Запах бурштину.
Назар пройшовся кімнатами. Старі, міцні меблі. Рушники на стінах. І годинники.
Старий "ходик" на стіні стояв. Маятник, схожий на бронзову шишку, застиг. Назар механічно глянув на свій наручний швейцарський годинник. Стрілки не рухались. Вони зупинилися рівно о третій — час, коли він виїхав на греблю.
— Магнітна аномалія, — пробурмотів він, хоча сам у це не вірив. — Тут все... неспокійне.
На столі, під грубою лляною тканиною, він знайшов те, за чим їхав. Дідова колекція.
Але це були не вишукані прикраси. Це були дикі, необроблені шматки бурштину. Величезні, темні, як кров, і світлі, як мед. Багато з них містили інклюзії — ідеально збережених комах. Мошки, павуки, стародавні комарі, що застигли мільйони років тому.
Вони були моторошно досконалі.
Назар взяв один камінь, найбільший. У його каламутній глибині застиг великий павук, ніби все ще готовий до стрибка. Камінь був теплим. Набагато теплішим, ніж повітря у хаті.
Назар підніс його до світла, що ледь цідилося крізь маленьке віконце. І йому на мить здалося. Здалося, ніби чорне, фасетчасте око павука дивиться не в порожнечу вічності, а прямо на нього. Наскрізь.
Він різко відклав камінь.
На хутір опустилися ранні поліські сутінки. Тиша стала ще густішою. Тепер вона тиснула на вуха.
І в цій абсолютній тиші Назар почув звук.
Ледь чутний, низький, монотонний гул. Він йшов не з хати. Він йшов звідусіль. З-під підлоги, зі стін, з болота, що оточувало будинок.
Ніби щось велетенське, спляче під товщею мулу, ледь чутно... дихало.