Розділ 1 Прибуття

Київ тиснув. Тиснув брудним снігом, що перетворився на сіру кашу під ногами, нескінченними сиренами, що стали білим шумом, і відчуттям провини, яке Назар носив, мов погано підігнаний бронежилет — важкий, незручний і давно вже ні від чого не рятуючий.

​Йому було тридцять, і він професійно реставрував минуле: знімав бруд з потемнілих ікон, склеював тріснуту кераміку, повертав до життя меблі, що бачили гетьманів та період імперії. Іронія була в тому, що власне минуле він не міг ані відчистити, ані склеїти. Воно дивилося на нього з екрану телефону щоразу, коли він згадував останній пропущений дзвінок від матері. Той дзвінок, на який він не відповів, бо був зайнятий реставрацією чергового голландського натюрморту.

​Коли прийшов лист про спадщину, Назар спершу хотів його викинути.

​Спадщина. Яке пишне, старомодне слово. Ніби з роману. Лист був від нотаріуса з якогось забутого Богом райцентру на Поліссі. Виявляється, його двоюрідний дід, про якого Назар чув хіба у дитинстві як про дивака чи відлюдника, помер і залишив йому... хатину. На хуторі "Затока".

— Ви б краще продали, не їздячи, — радив втомлений голос нотаріуса по телефону. — Там глушина страшна. Та й земля, знаєте... неспокійна.

— Неспокійна? — Назар скривився, уявляючи суперечки за межу чи борги.

— Таке кажуть, — голос нотаріуса стишився. — Місцеві туди не ходять. Кажуть, "Око" бачить. Кажуть, воно чужого не візьме, але й свого не відпустить. Словом, я б не радив.

Але Назар вчепився за цю ідею. Втекти з Києва. Сховатися у глушині. Перезавантажитись. А заодно — оцінити, чи є в тій спадщині хоч щось варте уваги.

 Чутки про дідову колекцію ікон та бурштину виявилися сильнішими за неспокійну землю.

​Дорога з'їла два дні і майже всю його підвіску. Асфальт скінчився за райцентром. Далі була бруківка, що пам'ятала ще Другу світову, а потім — просто ґрунтовка, що петляла між велетенськими соснами. Пісок, сосни, пісок, сосни. Навігатор помер першим, його жіночий голос ввічливо повідомив "Сигнал GPS втрачено" і замовк.

​Останній відрізок шляху Назар запам'ятав назавжди. Це була гребля.

​Вузька, мов лезо, насипна дорога, що різала навпіл те, що місцеві називали "Оком". Болото. Не просто болото — безкрає, велетенське, абсолютно нерухоме море кольору міцно завареного чаю. Вода стояла так тихо, що в ній, як у чорному дзеркалі, відбивалися низькі хмари.

​Повітря миттєво згусло. Воно стало важким, насиченим запахами, яких Назар, дитя асфальту, не знав, але інстинктивно боявся. Пахло прілим листям, тисячолітнім мулом і... чимось солодкуватим. Нудотно-солодким, наче гнила квітка.

​Він зупинив машину посеред греблі. Вийшов. І по ньому вдарила тиша.

​Не та тиша, до якої він звик у своїй майстерні, — міська тиша, завжди підбита віддаленим гулом. Це була абсолютна, мертва тиша. Жодного птаха. Жодного сплеску риби. Навіть вітер, здавалося, боявся тут шуміти.

​Назар відчув, як по спині побіг холод. Його знаменитий київський цинізм, його броня, дала першу тріщину. Йому захотілося розвернути машину і тікати. Але позаду були ті самі кілометри в'язкої дороги, а попереду — мета його подорожі.

​Хутір "Затока" виявився трьома почорнілими від часу хатами на невеликому острові суходолу, оточеному "Оком". Дві хати дивилися на світ мертвими, вибитими вікнами. Третя, дідова, стояла трохи осторонь і виглядала... доглянутою. Це було найдивніше.

​Двері не були замкнені. Вони скрипнули протяжно, ображено.

​Усередині панувала ідеальна чистота. Ніби хтось щойно підмів долівку і витер пил. Але повітря було важким. Тут теж пахло вогкістю, але до неї домішувався інший, дивний аромат. Густий, теплий, трохи хвойний. Запах смоли. Запах бурштину.

​Назар пройшовся кімнатами. Старі, міцні меблі. Рушники на стінах. І годинники.

​Старий "ходик" на стіні стояв. Маятник, схожий на бронзову шишку, застиг. Назар механічно глянув на свій наручний швейцарський годинник. Стрілки не рухались. Вони зупинилися рівно о третій — час, коли він виїхав на греблю.

​— Магнітна аномалія, — пробурмотів він, хоча сам у це не вірив. — Тут все... неспокійне.

​На столі, під грубою лляною тканиною, він знайшов те, за чим їхав. Дідова колекція.

Але це були не вишукані прикраси. Це були дикі, необроблені шматки бурштину. Величезні, темні, як кров, і світлі, як мед. Багато з них містили інклюзії — ідеально збережених комах. Мошки, павуки, стародавні комарі, що застигли мільйони років тому.

​Вони були моторошно досконалі.

​Назар взяв один камінь, найбільший. У його каламутній глибині застиг великий павук, ніби все ще готовий до стрибка. Камінь був теплим. Набагато теплішим, ніж повітря у хаті.

​Назар підніс його до світла, що ледь цідилося крізь маленьке віконце. І йому на мить здалося. Здалося, ніби чорне, фасетчасте око павука дивиться не в порожнечу вічності, а прямо на нього. Наскрізь.

​Він різко відклав камінь.

​На хутір опустилися ранні поліські сутінки. Тиша стала ще густішою. Тепер вона тиснула на вуха.

​І в цій абсолютній тиші Назар почув звук.

​Ледь чутний, низький, монотонний гул. Він йшов не з хати. Він йшов звідусіль. З-під підлоги, зі стін, з болота, що оточувало будинок.

​Ніби щось велетенське, спляче під товщею мулу, ледь чутно... дихало.