Глава 6. Ян. Львів

Вона не приходить.

Я надіслав їй три стоги квітів. Я цитував її улюбленого Інгойца і дав зрозуміти, що наша ніч справила на мене враження — і це чиста правда, до речі. У Грандотелі, де я займаю президентський люкс, я викупив цілу ресторанну залу на сьогоднішній вечір і навіть не поцікавився ціною, яку впишуть потім у мій рахунок. Я плекав надію, та що там — був упевнений, що сьогодні після вечері вкладу її на гігантське ліжко у своєму номері. Але ця бісова руда дівка просто не приходить!

Курва. Курва. Курва мать!

Здається, ще трохи — і я задимлюся від злості. По-перше, часу на довгі шлюбні ігри немає, виставка триватиме лише місяць, і у цей місяць потрібно вкласти геть усе: залицяння, заручини, виставу з Бурштиновим оком в головній ролі, ловитву нашого Білого орла. Який ще має проявитися, звісно, але щодо нього я упевнений: він проявиться.

А по-друге… По-друге, до сьогоднішнього вечора жодна жінка у світі не кидала мене так нахабно! Моніка з її постійними відмовами вийти заміж не рахується, адже Моніці я дозволяю робити у моєму житті все, що завгодно. Але тільки їй. І зазвичай, коли я призначаю побачення, вони приходять. Вони усі приходять: моделі, принцеси, кінозірки, доньки швейцарських банкірів. А ця взяла і не з’явилася. І це після того, як у Кракові вона опинилася зі мною в ліжку після двох годин знайомства. То ж якого біса так ламатися зараз?

Через годину очікування я вечеряю на самоті, хоча не дуже-то й хочу їсти. Розмірковую, у чому схибив, що вона вирішила не приходити. Був занадто нахабним учора?  Мав вислати за нею таксі? У неї алергія на троянди? Вона заблукала у центрі Львова і не знайшла Грандотель? Не змогла підібрати сукню? Чи, може… Може, з нею щось сталося? Упала, підвернула ногу, потрапила під машину, до неї в квартиру влізли злочинці, та мало що могло статися, дідько її забери!

Найпростіший спосіб — зателефонувати Лесі і спитати. Адже я маю її номер, але… Чи не налякало дівчину те, що я дізнався її прізвище і адресу? Або те, що я князь? Я ж нічого про неї насправді не знаю, то ж і про її реакції можу лише здогадуватися.    

Мабуть, мені потрібна допомога друга.

Відставляю тарілку з лососем під вершковим соусом — дуже смачним, треба визнати  — і пишу повідомлення Моніці.

Ти ще не спиш, Піреллі?

Ми розмовляли з Монікою сьогодні вранці, вона жалілася на тупих лікарів, сильні болі, жахливу їжу, потворний гіпс і на те, що в палаті не дозволяють курити. Після того я більше не турбував подругу, зайнятий трохи підготовкою вечірнього побачення, але головним чином — переконуванням Чорного Лиса у тому, що нам конче необхідно задіяти у цій операції цивільну особу.

Старий здався не одразу, але таки погодився:

— На твій страх і ризик, Князю. Чуєш? Виключно на твій страх і ризик, як очільника операції. У разі чого я зроблю вигляд, що не знав про це, і ти діяв на власний розсуд, сучий ти сину, ясно?

Я сприйняв ці слова не тільки як дозвіл, але і як комплімент.

Моніка відповідає за хвилину:

Я спала сьогодні тричі, більше не можу. Але мені щойно вгатили знеболювальне, і зараз я знову від’їду. Ось він, єдиний плюс перебування у лікарні — отримую наркотики цілком легально.

Навіть коли немає свідків, вона не виходить з образу. Насправді Моніка не вживає наркотиків і майже не п’є алкоголю, але зазвичай активно заохочує до цього інших. Усміхаюся і набираю її номер.

— Люба, як ти? — питаю, коли вона відповідає. — Включи камеру, хочу тебе побачити.

— Ще чого! У мене синці на все обличчя і половина кінцівок загіпсована! Я тобі цього не покажу, навіть не сподівайся, Латарскі!

Про її стан здоров’я знаю краще, ніж вона сама — лікар на ім’я Вінсент Трюдо, який займається нею, звітує мені щодня і по повній програмі. Вінсенту близько сорока років, він має бездоганну репутацію, і два дні тому у муніципальній лікарні Ніцци справив на мене хороше враження.

— Я бачив тебе навіть у туфлях від McQueen, — кажу я, відчуваючи, як серце щемить. — Не думаю, що твій гіпс виглядає жахливіше.

— Він потворний! До того ж, це страшенно незручно, коли у тебе нерухома ліва рука і права нога. Мене наче розіп’яли навскіс. І я не можу проводити у ліжку стільки часу на самоті!

— Твій лікар каже, що це надовго, то ж доведеться тобі змиритися.

— Ти маєш на увазі цього симпатичного типчика з борідкою? — фиркає, а потім одразу зойкає Моніка.

— Що таке? Тобі боляче? — реагую я.

— Нормально, — сердито відгукується вона. — Просто трохи поворушилася. Не сіпайся там, Латарскі, ти все одно нічого не зробиш з тієї іншої планети, де ти зараз знаходишся. Поставила телефон на гучний зв’язок, бо тримати біля вуха мені той типчик забороняє. До речі, задок у нього нібито нічогенький, шкода, халат усе закриває, а я не можу нормально повертати голову, щоб роздивитися як слід.

— Люблю тебе, моя дівчинко, — кажу я. Від серця трохи відлягає: якщо Моніка звернула увагу на сідниці свого лікаря, їй не так кепсько, як могло би бути. Це гарний знак.

— Не має значення, що там у нього під халатом, але лікар він нібито хороший, тому прошу, слухай його і роби все, що тобі кажуть. Не геройствуй, добре? Просто лежи і одужуй.