Глава 5. Леся. Львів

Зранку отримую повідомлення у месенджері від Антона.

То це і є ВІН? Ну, Руденька, ти даєш!

Ти про що, Тосю?

Замість відповіді кидає мені посилання на портал новин, де у розділі «Культура» стаття про відкриття виставки князів Латарських у Львові. Статтю ілюструють кілька світлин: Ян Латарський дає прес-конференцію, Бурштинове око під скляним ковпаком і… о ні… наш з Яном поцілунок. Точніше, той момент, коли ми вже розвертаємося на журналістів, але пози такі, що абсолютно ясно: ми щойно цілувалися.

Швиденько вбиваю у пошукову стрічку відкриття виставки колекція Латарських Львів, пробігаю очима по новинах, які висвітлюються у відповідь на запит — і видихаю з полегшенням. Ще на одному порталі є серед інших світлина, де ми з князем позуємо в обнімку перед об’єктивами, але усіх інших куди більше цікавлять експонати колекції та факт, що той здоровий шматок бурштину уперше в житті виставляють на людські очі. Отже сподіваюся, ніхто з моїх рідних чи знайомих не наштовхнеться на наші з Яном світлини. Але ж Антон їх якось побачив…

Не довго думаючи, пишу йому:

Ти що, слідкуєш за мною?    

І отримую відповідь:

Упаси боги! Просто не втрачаю з поля зору.

То, може, втратиш нарешті?!!!

Ні, Руда, не плекай даремних надій. Ми так і не випили з тобою кави, гадаю, цю несправедливість варто виправити найближчим часом.

Прискачеш до Львова на білому коні?

Сказав би «так», але я радше куплю квиток на літак. До зустрічі, люба.

P.S. Ти все одно мене ще полюбиш.

Звучить загрозливо. І я б залюбки підтримувала цей жартівливий тон і надалі, але якось не можу витерти з пам’яті вісім останніх років свого життя. То ж прошу тебе серйозно: залиш мене у спокої! 

У відповідь він надсилає мені голосове повідомлення, яке я прослуховую тричі і потім ще кілька хвилин розмірковую над тим, що, власне, відбувається.

Знаєш, Лесько, коли ми з тобою тільки зустрілися, я ставився до тебе як до склянки води. Чесне слово, я так і думав завжди: а зараз я піду до Лесі, вона наче склянка джерельної води, вона мене зцілить, вона вгамує мою спрагу. Але тепер, коли я втратив тебе через власну дурість, тепер, коли я знаю, що це таке — жити з тобою, і жити з іншою жінкою, і жити без тебе, — я розумію, що помилявся. Лесю, ти не склянка джерельної води, ти — саме джерело. Глибоке, прозоре, живе. Треба бути повним ідіотом, щоб втратити таку жінку. І я серйозно, люба: я не відступлюся.   

Увага Антона мені лестить, лестить, самій собі можна не брехати. Серце б’ється швидше, спогади рояться у голові, в горлі стає комок. Він говорить правду, я це відчуваю. Чи мені так хочеться йому вірити? Звісно, до вибачення ще далеко, але зараз, наприклад, наша розмова так нагадала мені безліч подібних іронічних діалогів у перші рік-два нашого роману. Я посміхалася, уявивши собі його обличчя, коли він розшукав — ну, звісно що розшукав спеціально, адже ця стаття не вискочила на перших полосах новинних сайтів зранку! — наші з Яном світлини.

— От і чудово, — кажу вголос. — Нехай трохи приревнує і помучиться від неможливості мене повернути. Так йому і треба.  

Хоча а мені самій на біса треба, щоб він мене ревнував? Хіба ми не поставили крапку у наших відносинах? Е-е-е, ні, люба, якщо я буду витрачати час і душевні сили на колишні стосунки, як мені просуватися у нових?

Думки автоматично переходять на Яна, і сама згадка про нього примушує мене спалахнути. То це я князя-супермена маю на увазі, коли думаю про «нові стосунки?» Лесю, тобі терміново потрібен холодний душ! Це не стосунки, це… Це взагалі якась дивна історія. Дуже-дуже дивна. Я ані секунди не припускаю, що він серйозно мав на увазі те, що сказав учора. Щодо пропозиції і нареченої. Але навіщо йому взагалі було те все говорити, та ще й перед журналістами? І цілуватися зі мною потім так, нібито скучив, не просто скучив, а зголоднів? Ох, це був такий спраглий, такий жадібний поцілунок.

То ж навіщо це йому? Версія поки вимальовується лише одна: Яну стало нудно на тій прес-конференції, він побачив знайоме обличчя і вирішив трохи розважитись. Адже так мають чинити багатії і розбещені красунчики? Звісно, що так. А я так вдало підвернулася попід руку його світлості. Ну, що ж, розважився, і годі. А тепер, Лесько, берись уже за роботи, бо дедлайни не за горами, а тексти самі себе не перекладуть.

До обіду я працюю, не піднімаючи голови, а десь після другої години починаю розуміти, що очі вже болять від напруги, та й непогано було би щось з’їсти, а то у мене зранку й макової риски у роті не було. Лише дві джезви кави — дуже вдало знайшла у шафці на кухні почату пачку, напевне, забуту кимось з попередніх мешканців квартири.

Швиденько вдягаюся і йду до найближчої продуктової крамниці. Тягну телефон з кишені, щоб написати підбадьорливе повідомлення татові, як роблю це щодня вже кілька місяців, але тут мені телефонує брат.

— Як справи, сестричко? — надто жвавим голосом питається він. — Як доїхала?

— Усе гаразд. Влаштувалася, зранку працювала, зараз виповзла на вулицю купити продуктів. Вгадай, де саме мені зняли квартиру?