Глава 4. Ян. Львів

Я впізнаю її одразу. Наша минула зустріч цілком пройшла у напівтемряві, але я узнаю це пишне руде волосся і напружені плечі з першого погляду. А потім ловлю її погляд, і пазл, що валяється розсипаним вже два дні, з того моменту, коли бісова Моніка Піреллі всілася за кермо власного Ford Mustang вульгарного червоного кольору — нарешті складається.

Леся дивиться на мене захоплено і ніяково водночас. З того місця, де я стою, я бачу це дуже ясно. Так дивляться лише закохані жінки, і закохані щиро, без усіляких оцінювань і хижих міркувань. О, хижих поглядів я наївся свого часу  предостатньо, знаю, про що кажу. Тут дещо інше. Відверте, наївне, щире. Дякую тобі, боже, хоча я у тебе і не вірю, за те, що ти послав мені цю перекладачку з варварської країни вдруге. Дякую, що ти взагалі мені її послав.

Я несу якусь дичавину для преси, не зводячи з неї погляду. Вона ловить кожне моє слово, аж вперед подалася, і червоніє, червоніє, присягаюся моїм інтерполівським жетоном! Вона заливається фарбою просто тому, що я дивлюся на неї. Боже, я вже казав тобі «дякую»? Тримай ще раз, старий, ти просто перевершив сам себе цього разу.

Звісно, Чорний Лис буде проти. Мій шеф стає надто обережним з роками, після звістки про те, що Моніка вибуває з гри, він взагалі хотів відмінити операцію. За те, що цього все ж не сталося, маю дякувати не лише своєму вмінню переконувати різних упертих стариганів, але й підтримці колег з відділу. Ну власне, Анжела і Пітер не вилазили з цього бісова Львова останні два місяці, мовчу вже про Джерома з його оперативниками та Габі з її аналітиками. Перші носами землю рили, щоб здобути нам якомога більше інформації, а другі намалювали стільки схем і психологічних портретів цього Білого орла, що при необхідності, я можу написати про нього книгу.

Так, наш злочинець воліє іменувати себе Білим орлом, явно натякаючи на польський герб. На місці кожного злочину він лишає пластикову картку з цим зображенням. Проста картка, розміром не більше стандартної гральної карти — і більше ніяких слідів. Ну, майже.

Отже, Моніка вибула з гри, і нам довелося перевзуватися на ходу й вигадувати якусь нісенітницю про те, що мене цікавлять старі архіви, поки місцеве Бюро Інтерполу підшукає мені відповідну дівчину. Агентку чи ще когось, з ким я зможу розіграти сценарій, який ми мали втілити з Монікою. Стара родинна традиція, наречена, яка зненацька зацікавилася історією роду свого коханого, князь, що божеволіє від пристрасті і робить пропозицію руки і серця, позичивши для цього цінний експонат просто з виставки. Шалено, романтично, абсолютно по-ідіотськи. Власне, на це й був розрахунок. Ми збиралися зробити максимальний розголос, висвітлювати у соцмережах і ЗМІ кожен свій крок і весь час тягати Бурштинове око з місця на місце. Пропозиція у найкращому ресторані Львова, фотосесія з реліквією на руїнах фамільного замку — так, під Львовом є наш черговий фамільний замок, вірніше, жалюгідні останки одного з численних наших маєтків, — зустрічі з істориками, музейниками, гемологами. Аякже, така подія! Рідкісна дорогоцінність нарешті вийшла на світ божий!

Отже, ми планували привернути якомога більше уваги до себе і де тільки можна засвітити Бурштинове око. Бо за два роки спостерігань за нашим Білим орлом з’ясували, що найчастіше він здійснює свої злочини не у той момент, коли коштовна річ знаходиться у сховищах чи постійних музейних експозиціях, а тоді, коли її перевозять з одного місця в інше чи демонструють на тимчасових виставках. Тому наша ідея здавалася ідеальною  — і Білий орел мав на це клюнути.

Ось тільки Моніка підвела мене в останній момент. Власне, це було єдине, що я почув від неї, коли після операції моя партнерка ненадовго прийшла до тями.

— Я тебе підвела, Латарскі, я тебе підвела, і тепер ти мене кинеш, кинеш, я залишуся сама, мене всі кидають, і ти теж, — марила вона, і мені хотілося волати на всю горлянку: «Ну як, як я можу тебе кинути, дурепо?! Як я можу тебе кинути, дівчинко моя, кішко моя з дев’ятьма життями, сестро моя, дорогоцінна моя жінко, як я можу тебе кинути, коли ми з тобою пов’язані на все життя?!»

Я тричі пропонував Моніці вийти за мене заміж. Без усіляких обручок, бурштинів і родинних традицій. Вперше це було одразу після закінчення навчання, я отримав диплом Оксфорду, вона — Єлю, і ми зійшлися у Лондоні для того, щоб добряче відсвяткувати  початок нашого нового життя. Удруге це сталося невдовзі після смерті моєї матері. Коли ми помстилися за це, і я зрозумів, що самої лише помсти мені замало. Що я хочу зробити щось іще. Тоді я змусив батька задіяти деякі контакти, і опинився у лавах британського Бюро Інтерполу попри те, що до того ніколи не працював у національній поліції Великої Британії. Адже паспорт саме цієї країни я маю за правом народження.

Зізнаюся, там мені прийшлося нелегко. Довелося навіть два чи три рази начистити пики декому з тих, хто вважав мене золотим хлопчиком і ні на що не здатним мажором. Що ж, мій чорний пояс по карате і звання майстра спорту по боксу змусили їх змінити свою думку.

Керівництво виписувало мені догани і переводило з відділу у відділ, аж поки не здогадалися призначити консультантом у питаннях, пов’язаних з мистецтвом і предметами антикваріату. Я допоміг розкрити кілька справ, які роками вважалися безнадійними, і на мене звернули увагу в Ліоні, у головному офісі Інтерполу.

Так я перейшов під керівництво Чорного Лиса, з яким за ці роки ми розкрили чимало заплутаних афер. Власне, у минулому році, після справи про зникнення з Ватикану червоних туфель і чоток самого папи Римського, я й зробив Моніці пропозицію втретє. Ми з нею тоді чудово попрацювали, а роль монашки-місіонерки з Афріки збуджувала її не на жарт.