Глава 3. Леся. Київ - Львів

Тиждень перед від’їздом до Львова я ночую у Наталі. Це моя друга найкраща подруга, старша на десять років. Після того як ми обидві пережили розлучення, а донька Наталі полетіла вчитися до Лондона, вона трохи опікується мною, і, чесно кажучи, я їй за це страшенно вдячна. Бо інколи у мене виникає почуття, що у власній родині я найдоросліша.

У Наталі швейний бізнес і котедж на Печерську з просторим горищем. Тепер тут зберігатиметься моя чималенька бібліотека, одяг і усілякий любий серцю мотлох, яким я обросла за дванадцять років мешкання у власній двокімнатній квартирі — батько подарував її мені на сімнадцятиріччя. Меблі продаються разом з житлом, і я намагаюся не думати про те, що за два роки, які проведу у роз’їздах між Львовом і Краковом, мені просто нема буде куди повертатися у своєму рідному місті.

— Будеш жити у мене, — припечатує Наталя. — Врешті-решт, тепер же я почесний хранитель твоєї бібліотеки і колекції літніх спідниць, то це буде логічно, хіба ні?

Я люблю Наталю і вдячна їй за підтримку. Без неї я навряд чи витримала б цей тиждень, сповнений пакувань, перевезень і нервів, нескінчених нервів. Цілими днями я займаюся тим, що сортую, пакую, перев’язую. Наталя допомагає мені і ночувати завжди увозить до себе. Я не пручаюся. Це надто боляче — лягати спати серед уламків свого минулого життя. Мабуть, я б і не могла тут заснути, лежала б та ревіла до ранку.

Знаю, що моя мати зараз займається тим самим, тільки у них з батьком квартира п’ятикімнатна, то ж речей набагато більше. Батьки виїжджають у заміський будинок моєї тітки, а от куди дівається мій брат, я взагалі поки не розумію. Його квартира теж виставлена на продаж, але він не збирає речей і взагалі не дуже адекватно сприймає дійсність, навіть коли не під своїми «речовинами». Здається, Ромка, як у дитинстві, вірить, що наш тато всемогутній і з легкістю розрулить будь-яку проблему. Він стільки разів викручувався і рятував свій бізнес — викрутиться і на цей раз. О, якби це було так…

Спаковуючи речі, знаходжу на антресолях коробку з якимись кодексами і підшивкою «Юридичного вісника». Не одразу розумію, що це Антонове. Перша думка — викинути її до бісової матері, але потім пересилюю себе. Раптом йому це знадобиться? Спочатку думаю лишити коробку у Наталі, а він вже хай при нагоді заїде до неї і забере, потім злюся на саму себе і пишу Антону смс:

Знайшла твої юридичні книжки і журнали. Забереш чи можна викинути?

Чекаю у відповідь повідомлення, але Антон негайно мені телефонує.

— Привіт, Руда. Як ти?

У мене всередині все обривається. Прізвисько, яким він називав мене з самого початку знайомства, його до болю знайомі рідні інтонації — серце реагує на це болісним стисканням, і я не одразу знаходжу у собі сили проказати у відповідь:

— Усе гаразд. То що робити з книжками, їх тут ціла коробка?

• — Я заберу, — відгукується він. — Заїду і заберу, коли скажеш. А взагалі, чи не хочеш десь випити кави, га, Руденька?

Це вже занадто.

•  — А Оля теж з нами кави вип’є? — питаю я і помічаю, що у мене тремтять руки. Гей, бабусю Віро, скажи мені, дорогенька, це нормально — так реагувати на свого колишнього чоловіка через півроку після того, як ви розлучилися?

Антон сміється.

— Оля не буде пити з нами каву, ну що ти таке кажеш? Слухай, Руда, нам і справді треба поговорити, ми ж з тобою нібито нормально розійшлися, і відверто кажучи, ти завжди була і будеш для мене особливою людиною в житті. Хіба ми не можемо залишитись друзями чи… чи ще кимось?

Я теж сміюся, хоча, боюся, це дуже злостивий сміх.

— Ще кимось?! Ти себе сам чуєш, Тосю? Це ти мені зараз пропонуєш стати твоєю коханкою чи що? За… скільки там місяців до твого весілля?

— Весілля не буде, — раптом серйозним голосом каже Антон. — Ти де зараз, вдома? Я буду за півгодини.

І вимикається, залишивши мене у повній прострації.

Антон і справді приїжджає за півгодини, які я проводжу наче у лихоманці —шукаю у своєму бедламі щось, чим можна замінити розтягнуту футболку і старі леггінси, у яких я займаюся пакуванням речей. Перевдягаюся, зачісую волосся, навіть накладаю блиск на губи і трохи тону на обличчя, а потім, звісно, злюся на саму себе і перевдягаюся назад. Бабуся Віра у моїй уяві підібгає губи й осудливо хитає головою. Неввічливо цикаю  на неї і прошу не втручатися куди не слід.

Безлад у квартирі і мій вигляд дивують Антона. Сам він у новому костюмі, але з краваткою, яку я йому купувала — а як же, молодий юрист має бути стильним. У руках тримає букет тюльпанів — уявляю, скільки вони коштують в останніх числах вересня! — і коробку тістечок з моєї улюбленої кондитерської.

• — Ти що, переїжджаєш? — питає Антон, простягаючи мені свої дарунки. — Не знав.
• — Продаю квартиру, — коротко відповідаю я. Немає бажання ділитися з ним родинними негараздами. — Вирішила повністю поміняти життя.
• — А я вирішив, що каву ми можемо випити і у тебе, — усміхається Антон і по-хазяйські проходить на кухню. Йду за ним слідом і дивуюся, чому не всунула коробку йому в руки і не випроводила геть, навіть не пускаючи на поріг.

Кухня спакована лише на половину, і Антон з легкістю прилаштовує букет у глиняний глек, знаходить кавові горнятка і мідну джезву з довгою дерев’яною ручкою. Але самої кави знайти не може і озирається на мене, питально піднявши брови.