Глава 2. Ян. Монако

Двадцять кілометрів від Ніцци до Монако мій оливкового кольору Aston Martin здолав би за лічені секунди. Але це двадцять кілометрів не швидкісного автобану, а гірського серпантину, і я надто ціную життя й не бажаю порушувати закони, тому їду повільно. Відкинув верх і насолоджуюсь теплим жовтневим вечором і дивним коктейлем ароматів, який панує усюди на Лазурному узбережжі — солоне морське повітря, хвойна терпкість пухнастих сосен і солодкі запахи різноманітних квітів, які буяють тут цілий рік.

Мій платиновий Vertu Signature лежить на сидінні поруч, увімкнений на гучний зв’язок. Звісно, я не настільки сноб, щоб користуватися таким телефоном постійно, але сьогодні обідав з китайськими та російськими партнерами батька одночасно, то ж мусив узяти з собою цю іграшку, та ще й начепити годинника з діамантами, який Моніка подарувала мені торік. Цей телефон, до речі, теж подарувала вона. Моніка Піреллі — найкраща жінка у світі з вишуканим почуттям гумору. Вона знає, як дратують мене усі ці пафосні речі, а ще більше дратує необхідність користуватися ними час від часу. Саме тому і робить такі подарунки.

Звісно, я не уникаю свого багатства, це було би надто безглуздо. Але я аж ніяк не раб грошей або статусу, мені начхати на них. Так, у мене є обов’язки перед родиною, про що батько не втомлюється мені нагадувати, і так, останнім часом я занурений у справи його численних бізнесів глибше, ніж мені хотілося б, але якщо я й можу пишатися чимось, що зробив самотужки, а не за волею батька чи в силу традицій — то це вибір справи мого життя.

Хоча, звісно, май я лише одну свою роботу, ніяк не дозволив би собі таку автівку. А на відміну від смартфонів та годинників, хороші авта, та ще й зроблені вручну і на індивідуальне замовлення, я люблю. Взагалі люблю усе, що не створене на конвеєрі й не вписується у масові лекала та шаблони. Автівки Aston Martin і Jaguar. Взуття від John Lobb. Сорочки Van Laack. Пістолети Webbly & Scott, і нехай дурні вірять у те, що компанія повністю перейшла на серійне виробництво пневматики. Цей перелік може бути довгим, дуже довгим. Як не крути, а я з народження отримував лише найкраще: іграшки, освіту, речі, жінок. І не те щоб я докладав до цього купу зусиль, навіть навчання в Оксфорді давалося мені легше, ніж більшості моїх однокурсників.

Тим сильніше я ціную те, що далося мені не одразу. Як, наприклад, моя робота.  

— Латарскі, Латарскі, ти мене чуєш? — доноситься з телефонного динаміку голос Моніки на тлі віддаленого шуму вечірки. За двадцять п’ять років знайомства Моніка так і не навчилася вірно вимовляти моє польське прізвище, переінакшивши «Латарський» на американський лад. Не дивно, враховуючи, що вона, донька італійського мафіозного боса, вчилася у Штатах.

— Я тебе чую, Піреллі, — відповідаю я, відкидаючи голову на шкіряний підголівник шоколадного кольору. Я саме вписуюсь у доволі крутий поворот, та мої руки впевнено лежать на кермі, і я не нервуюся щодо дороги. Ця траса знайома мені змалечку. Саме тут проходить Формула-1, а хто з хлопців, що проводять літні місяці на Французькій Рив’єрі, не марять цими звивистими полосами асфальту серед нависаючих гір? Як тільки отримав права, я почав «об’їжджати» цю трасу. З того часу минуло вже багато років, і різних складних доріг у моєму житті було більше ніж достатньо, але ця назавжди лишилася улюбленою.

— Я приїду завтра просто в аеропорт, чуєш, любий? Сподіваюся, твоя пташка вмістить мій багаж? Я дивилася прогноз погоди у тій жахливій країні. Куди ти мене везеш, Латарскі?! Ти хочеш, аби я вмерла від холоду? Там суцільні дощі і плюс десять, хіба людина може вижити при такій температурі?! Я спакувала дві валізи теплого мотлоху, але якщо не вистачить, купуватимеш мені тубільські хутра, чуєш? Або чим там вони рятуються від морозів!

Я сміюся. Моніка прекрасна у своєму образі порожньоголової світської сучки. Вона працює на публіку, це очевидно. Упевнений, зараз поруч з нею декілька гнучких вертлявих блондинів. Або блондинок. Принаймні, цієї осені її смаки саме такі. Тогоріч це були мулати і мулатки, перед тим вона шаленіла від чоловіків скандинавського типу. Її вподобання партнерів для інтимних розваг без зайвих обов’язків змінюються швидко. І є лише один чоловік, з яким вона має довгі і серйозні стосунки. Це я.

— Люба, при плюс десять за Цельсієм люди не вмирають від обмороження, запевняю тебе, — кажу їй зі сміхом. — І запам’ятай назву тієї «жахливої» країни, прошу. Бо може вийти незручність прямо в аеропорту, адже нас має зустрічати преса і купа чиновників. Країна називається Україна. І вона не дуже відрізняється від моєї історичної батьківщини, принаймні за кліматом. А Польщу ти ж якось пережила.

— Ноги б моїй не було у тій Польщі, але хтось нив і канючив, що я маю побачити його родинний замок, а я ж не можу відмовити тобі, Латарскі, ти це знаєш. О, та купа середньовічного каміння могла би справити на мене враження, якби я не виросла у Римі, де остання вулична каменюка давніша за усю вашу Східну Європу з її дощами і морозами, най би їх чорти побрали!

Я чую багатоголосий жіночий сміх. Таки блондинки. Чудово.

— Дівчатка, не налягайте на пил2, — вже серйозніше кажу я. — І пообіцяй мені, заради усіх святих, що ти не сядеш завтра за кермо сама.

Моніка жахливо водить. Її колекція штрафів за перевищення швидкості та участі у ДТП може суперничати з бібліотекою мого батька. І якщо я й перебільшую, то тільки трохи.

— Добре, добре, любий. Не будь таким занудою! — кричить Моніка, і судячи зі звуків, починає цілуватися з кимось, навіть не віднімаючи телефон від вуха.