Глава 1. Леся. Краків

У Кракові дощить. Погода настільки відповідає моєму настрою, ніби я надіслала замовлення на цей дощ до небесної канцелярії. Бабуся Віра інколи так говорила, коли щось ставалося відповідно її планам: «О, у небесній канцелярії мене почули!» Або «Пішло проханнячко, прямо до небесної канцелярії». Маленькою я уявляла, що ця загадкова і незрозуміла «канцелярія» виглядає наче дещо середнє між залізничним вокзалом і Володимирським собором, куди бабуся водила мене на свята. І цей вокзало-собор вщент заповнений янголами, що збирають людські прохання, а потім їх виконують.  

Завдяки бабусі я виросла слухняною книжною дівчинкою, яка понад усе намагається бути гарною для всіх. Дбати спочатку про інших, а в останню чергу про саму себе — бабуся Віра вважала це абсолютною нормою. На жаль, їй не дуже вдалося вкласти це у мого батька чи його старшу сестру, мою тітку. Але вже на онучці вона надолужила.

Побач бабця мене зараз, лишилася б страшенно незадоволеною: її слухняна розумниця зайшла до першого-ліпшого ресторанчику у Старому Місті і не збирається вертатися до свого готелю тверезою. На жаль, уже три роки як бабуся Віра не може нікого побачити. Але мені досі здається, що вона спостерігає за мною звідкілясь з потаємних куточків небесної канцелярії. Спостерігає і незадоволено підібгає губи, коли я виходжу за межі дозволеного «гарним дівчаткам». Пробач, бабусю, сьогодні я точно не хочу бути «гарною дівчинкою». Хоча б для самої себе.

Я їм пасту з грибами і п’ю червоне угорське вино. Ресторан займає напівпідвальне приміщення у старій кам’яниці з товстезними стінами, тут погано ловить зв’язок, і мій телефон цілий вечір мовчить. Розумію, що це лише ілюзія спокою, але навіть кілька годин побути у цій ілюзії, без щогодинних істеричних повідомлень у месенджерах від мами, тата чи мого улюбленого братика — вже радість.

Не хочу ганяти по колу думки про родинні проблеми. Я тут і зараз, у центрі Кракова, після двох тижнів, наповнених цікавою роботою і чудовими зустрічами, прогулянками у красивих місцях та посиденьками у затишних кав’ярнях і півницях. Тут мені вдалося трохи позабути наші родинні біди, а повідомлення,  якими мене закидає сімейка, я намагалася читати або усі разом ввечері, або взагалі — наступного дня.

Але мій остаточний наступний день приходить завтра. Завтра я повернуся до України, і все це знову навалиться на мене. Та сьогодні я волію не перейматися проблемами батька чи брата, а побути на самоті з власною бідою. І пожаліти себе трохи, наприклад. Чом би й ні, якщо більше нікому до цього нема діла?   

П’ять років тому, коли на календарі було таке саме число і місяць, я відчувала себе по-справжньому щасливою. В цей день ми з коханим поставили свої підписи на шлюбному свідоцтві і обоє мріяли про довге й радісне життя удвох, а у перспективі — втрьох або вчотирьох, як бог дасть. Тоді бізнес батька процвітав, менший брат цілком успішно просувався у своєму світі електронної музики, а я сама дописувала дисертацію і святкувала вихід перших книг у моїх перекладах з польської та англійської.

І у кошмарних снах тоді не могло примаритися, як виглядатиме наша реальність п’ять років потому. У моєму паспорті — штамп про розлучення. Антон, колишній чоловік, збирається одружуватися на жінці, яка була моєю кращою подругою десять років. Батько — на межі банкрутства, і через день істерично проголошує, що неодмінно застрелиться, якщо не знайде виходу. Мати — то в істериці, то у прострації. Брат зловживає хімічними речовинами, яким я навіть назви не знаю. І усі три наші квартири виставлені на продаж, аби покрити борги. Бо усі інше майно батько вже продав, та боргів, здається, ще побільшало. Незмінним лишилося тільки одне: моя робота і любов до Францішека Інгойца, поета і філософа кінця XVI сторіччя.

Власне, завдяки пану Францішеку я зараз тут і сиджу. Я обрала Інгойца героєм своєї дисертації і зробила декілька перекладів його творів. Згодом ця праця зацікавила польський Інститут книги, і мені надали дворічний грант на переклад усього творчого доробку митця. За тридцять п’ять років Інгойц встиг створити чимало поезій, есе, дюжину філософських трактатів і навіть два любовних романи. Жоден з творів ще не видавався в Україні, і я тішилася, що стану першим перекладачем творів свого улюбленого літератора.

Перший рік резиденції я маю провести у Львові, а другий  — у Кракові, бо життя поета пройшло між цими двома містами. А розпочався проєкт з двотижневої поїздки саме до Кракова. Тепер я маю вільний тиждень, щоб владнати декілька справ у Києві, а з 1 жовтня маю вже бути у Львові і з головою зануритися у роботу.  

Утім, зараз я не хочу думати навіть про свого обожнюваного Францішека. Якщо чесно, я й так забагато думаю, то ж сьогодні волію взагалі викинути усі думки з голови і трохи… Розслабитися чи що? Відпустити гальма? О, господи, ну що там роблять усі нормальні люди, коли їм тоскно, самотньо, життя лежить в руїнах? Сподіваюся, вони роблять те саме, що і я: йдуть до генделю і дозволяють собі випити більше, ніж зазвичай. Враховуючи, що зазвичай я обмежуюся одним келихом, свої гальма я відпустила конкретно. Бо щойно допила другий.    

Я розмірковую над тим, замовити мені третій келих вина чи узяти якийсь міцний коктейль, коли в ресторані кілька разів блимає світло. Видно, як за вікном густий дощ перетворюється на справжню зливу, і спалахують блискавки. Всередині ж гасне електрика.

Підіймається веселий різномовний гомін — тут повно туристів, і усі вони налаштовані перечекати у ресторані не те що  зливу, а навіть Апокаліпсис. Адміністраторка залу заспокоює усіх спочатку польською, а потім англійською. Офіціанти миттєво розносять по столиках свічки у кольорових склянках. Мені дістаються дві пузаті, товстостінні, густо-червоного кольору  — як вино, що я пила хвилину тому.