Розділ 22. Остання ніч.

Остання ніч перед невідомим.

Не могла заснути. Хотілось насолодитись кожним моментом, кожним подихом.

Лише зараз я побачила всю красу лісу, неба, зірок, квітки біля паркану, навіть гавкіт сусідського собаки був як симфонічний концерт.

Я відчувала, що завтра останній день, що буде далі невідомо. Але на зміну відчаю прийшов спокій.

Зрозуміла, що за ці 27 днів я стала іншою людиною, і якби зі мною це сталось раніше, то б життя склалось по-іншому. Не знаю в який бік, але точно знаю, що б отримувала насолоду від кожної хвилини. Як це роблю зараз.

Наскільки запашне повітря, воно пахне усім-усім, солодкий медовий аромат огортає мене, ніби кокон.

Можливо можна було б пошкодувати за тими речами та подіями, які вже давно пройшли, але мені не шкода, тому що без них, я б не була така як я зараз. Думаю,  це не найкраща моя версія, але зараз я люблю себе і це головне.

Мда, зараз заплачу від своїх думок.

Насправді, це мозок знову заміщає мої переживання. Мені реально дуже страшно, і я боюсь закривати очі, бо можу більше не відкрити. Я боюсь, що буде боляче. Я боюсь…

Піду погуляю в ліс. Хоч і темно, але мені все одно, це трохи відволіче мене.

Взяла про всяк випадок ліхтарик і почимчикувала. Ага мілкими кроками, роздивляючись і милуючись навколишніми речами.

Довго блукала по лісі, ноги аж гудуть, мабуть присяду на травичці. Ніяких думок в голові не було. Почувся шурхіт з кущів, але мені чомусь було не страшно.

Я не уявляла що там, а просто чекала.

Поважно і повільно вийшов Олень. Той самий, що був зі мною весь цей час. Я чекала, коли ж він заговорить, але він мовчав і пильно дивився мені в очі. Це тривало неймовірно довго. Він розвернувся і стрибнув назад у хащу.

А я… Я тепер знала, що у мене є останній шанс, і знала, що потрібно робити.