Розділ 21. Шлях.

Кожен наступний день, раптово з’являлись спогади про різні події, одні я бачила з того самого, а інші з протилежного боку. Якщо подумати, то я не розуміла як це відбувалось. Да і як тільки я намагалась щось зрозуміти, то мені ставало погано. Тому я відпустила, а це було і є дуже важко. Мені хочеться взяти інсайт і оформити в табличку всі за і проти. Ось така в мене розумна натура. Хоча обертаючись на своє життя - розумна, то вже майже непристойне слово.

Думала, що біль вщухне, і коли будуть якісь неприємні спогади, то вже не буде так сильно торкати, але я помилялась.

Кожен день для мене був каторгою, в кінці дня я замертво падала на ліжко і майже не рухалась до ранку.

Особливо був важким день, коли я побачила у своїх спогадах своє перше кохання.

Володимир - гарне ім’я, величне. Він і був такий, старший мене на 3 роки, гарний хлопець, з вишуканими манерами, навіть на кларнеті грав. Вчився добре, спортсмен, ну що там казати, майже ідеал.

І як же я розчарувалась в ньому, коли він обрав Мар’яну. Маленьку повненьку дівчину, з куцим хвостиком, відлюдкувату. Так, вона гарно готувала, але це всі її чесноти. Ну якби він обрав іншу, ладно не мене, ну я б зрозуміла якби вона була вродливою, стрункою, розумною, веселою. Це мабуть заздрість. Але й розчарування.

Намисто почало стискатись.

Перед очима промайнув інший хлопець, Олександр, теж дуже класний, але він боявся машин і завжди сідав на заднє сидіння. І якщо був пасок, то обов’язково пристібався. Що це за чоловік, який не любить машин.

Потім, Юрко, йому не подобались тварини.

Потім, Валера, який ніколи не допомагав нести пакети.

• А зразу ж не видно, лише потім проявляється їх суть.

Намисто стиснулось не на жарт. Потемніло в очах.

- О, олень. Ну скажи, скажи я ж права, чоловіки мають бути…

- Чого це вони мають?

- Ну як, вони ж …

-  Нічого вони не мають. Розчаровуйся собі на здоров’я. То твій вибір, то твої очікування, ти сама зачарувалась у свій образ. Ти не бачиш людину, лише те, що про неї придумала.

- Але ж…

- Я думаю, ти ще до цього не раз повернешся в житті, якщо воно буде.

Це була перша намистинка, яка не змінила колір.

Врешті решт в кінці шляху 9 було червоних і 18 було жовто-гарячих.

Можливо хтось би сказав, ну ти продвинута, тобі було легко. Але це не так.

Коли стоїть питання на межі життя і смерті…

Немає в мене пафосних слів, це лайно…

Це все маячня… Мені страшно… Дуже страшно… Боляче… Безвихідь та невідомість навколо мене і це ріже по живому… Чому я?… Чому це мені?… Де справедливість?…

- Да якого …- чортове намисто почало знову червоніти.