Розділ 20. Перша намистинка.

Зранку зателефонував Василь Петрович, повідомив, що нотаріус захворіла, і буде аж через тиждень, або навіть два. І, якщо я поспішаю, і не маю часу чекати, то можемо поїхати в райцентр до приватного нотаріуса.

Але мені було вже якось все одно. На деякий час я навіть забулась навіщо тут. До того ж мене звільнили, і було купа вільного часу. Тому мені дійсно було все одно. Поки що шукати роботу я не збиралась, тому можна залишитись тут і зачекати.

Щось мені недобре, голова болить, крутиться, горло першить, якийсь нежить, невже захворіваю, мабуть піду чайку зроблю і заляжу в ліжко з серіальчиком.

Зробила собі великий глечик чаю, благо у бабусі були великі глиняні глечики. В ньому майже вічно можна було зберігати продукти та напої. При цьому його найкраща властивість - зберігати тепло - була дуже доречна, особливо зараз.

Такі глечики можуть замінювати як термос, так і холодильник.

Згадала розповідь Олени про її видіння майбутнього. Мабуть глечики на гончарному колі в неї б теж гарні були.

Серіал та чай поступово зморювали мене. І я навіть не відчула, як провалилась у сон. Чи то був не сон. Я зараз уже ні в чому не впевнена.

Сни змінювались один за одним, іноді я тільки могла вихопити маленьку частину.  Лише цокіт копит супроводжував мене.

• О, це знайомий олень, - я навіть зраділа.

Тепер я його не боялась, а лише з цікавістю спостерігала, що ж він мені буде показувати.

Хм, школа. В школі я була дуже гарною ученицею, відмінницею, з гарною поведінкою, з купою грамот і похвальних листів, гордість класу і школи. В табелі одна, максимум дві четвірки, і то в першій чверті.

О, а це урок хімії, мені подобався предмет. Я пам’ятаю цей момент, мала бути контрольна робота, і Олег, хлопець з сусідньої парти, підійшов до мене і запитав, чи я зможу вирішити його варіант.

- Ну якщо тобі важко, або там будуть для тебе складні завдання, то тоді так і буде, ну тільки б не хотілося отримати двійку, а то мене вдома закопають.

Як же я могла покинути Олега, навіть якщо там будуть складні завдання. Так і було, я спочатку вирішила його задачі, а потім почала свої і не встигла вирішити одну. Ну нічого, що я отримала четвірку з мінусом, але ж Олег отримав теж чотири.

Яка ж я молодець!

Тут намисто стиснулось, де воно взялось у сні незрозуміло.

І олень промовив:

- А тепер дивись далі уважно. Інститут, ти зараз пишеш статті у журнал, проводиш величезне дослідження, вивчаєш тони матеріалу, у вільний час. А чому? Тому що один з професорів сказав, що це гарна робота, але якщо тобі буде складно, то не потрібно.

- Але ж це виклик. Я доведу всім, що я можу. - виправдовуюсь я.

- І скільки разів тобі потрібно доводити? І скажи, тобі хоч трошки цікаво, те що ти робиш? Тобі ж просто важко, і навіть не цікаво, для кого ти це робиш, де тут ти…

Я сіла на підлогу і заплакала, гірко заплакала, тому що згадала все: і маму, яка казала ну ти можеш не прибирати, якщо тобі важко; і  вчителів - ну ти можеш не приймати участь в олімпіаді, якщо підготовка займе багато часу; бабусю під під’їздом - ти можеш не йти в магазин, якщо поспішаєш; колег - ти можеш не залишатись, якщо тобі терміново треба додому…. Ти можеш не….

Я плакала і не могла зупинитись, мені було образливо і сумно, всі були такі не справедливі до мене!

 Але намисто чомусь стискалось і стискалось, не сильно але настирливо.

- Да якого дідька ти це робиш? - закричала я.

А олень запитав:

- Це ти кому? Намисту? Неправильний напрямок. Всім винуватцям?  Неправильний напрямок.

Намисто стискалось все сильніше.

- Якого дідька, Я це робила? Якого дідька, Я не сказала, що мені важко? Якого дідька, Я не сказала, що мені треба? Якого дідька, Я не сказала не можу? І не хочу? Якого дідька…

Олень посміхнувся:

- Думаю, дідько тебе почув, і цей шаблон поведінки канув у безодню.

І тут я прокинулась, подушка була в сльозах. Я продовжувала плакати, але то вже були сльози полегшення.

Випадково глянула в дзеркало - одна намистинка стала знову жовто-гаряча.

Мені мало б стати від цього легше, але я не могла зупинити потік сліз. Мабуть то виходили роки та втрачені можливості.