Розділ 2. Сон.

Підземний паркінг, навколо кілька іномарок. Чомусь відчуття темноти і холоду охоплює тіло. Хочеться швидше вийти на поверхню, але попереду ще пара поверхів.

- Чому я тут? В мене ж немає машини.

Дивна думка блиснула в голові. Щось блиснуло на підлозі, нахиляюсь для того, щоб розгледіти.

- О, це намисто, хм, таке носила моя бабуся - стареньке бурштинове намисто. Воно відрізнялось від стандартних. Намистинки ідуть хвильками - від малесеньких до великих і знову від малесеньких до великих. Я більше ніде такого не бачила.

Поки роздивлялась намисто не помітила як опинилась у великій залі.  Здивовано озирають навколо. Я стою всередині малюнку - це спіраль, яка розкручується у напрямку від мене до стін.

Чомусь не можу поворухнутись, лише перебираю бурштинові намистинки як чотки.

Щось неймовірне і дещо моторошне відбувається після кожного мого руху.  Вздовж малюнку, на спіралі з’являються речі та події з минулого і теперішнього. Це мої спогади та мрії,  друзі та забуті знайомі, родичі та коханці. Всі вони вишиковуються у спіраль. Десь подалі ті, хто був важливим у минулому, а поряд ті, хто має значення зараз.

Так цікаво розглядати те, що відбувається - згадую людей та події. Десь посміхаюсь, а десь охоплює сум.

А тим часом спіраль вже добудовується і залишилось буквально пару кроків. Зовсім поряд мої найцінніші речі - ноут та велік, і люди, яких я дуже люблю.

Якийсь дивний звук лунає здалеку, щось схоже на хлопки. Щось відбувається, але я знову нічого не розумію. До мене наближається дивний механізм. Він схожий на величезний прес такий часто показують в американських фільмах на звалищах машин. Але він руйнує не машини, а розбиває один за одним все, що знаходиться в кінці спіралі. Це ж мої спогади, речі, образи рідних людей. Але це все розсипається як автомобільне скло під ударами пресу. Все зникає у темряві. Стало моторошно.

Але моя свідомість одразу знайшла гарне пояснення: “Ну знищуються, але ж ми з часом забуваєм більшість речей і викреслюємо їх з пам’яті. Мабуть це схожий процес”. Можливо те, що позаду, потрібно забути  і викинути з голови, і прес робить мені чудову послугу.

На автоматі прокрутила намисто і спіраль змістилась. Біля мене утворилась  пуста містина, яка почала заповнюватись ще новішими спогадами та знайомими.

- Фух, ну це нормальний варіант, навіть чудовий. - подумала я і посміхнулась.

- Ай-ай-ай, о Боже, - нитка намиста розірвалась і воно висипалось на підлогу. - Ото роззява...

Впавши на коліна, почала збирати. Але раптово замиготіло світло і навколо залунали дивні звуки - скрегіт, скрип, стук та ще багато різних.

- А що це відбувається? – мій погляд бігав по залі.

Навколо все почало рухатись і перемішалось. Те, що було далеко позаду, і про що я вже і думати забула, опинилось біля мене, а те, що було зараз близьким та важливим опинилось десь далеко вкінці. 

А прес неухильно наближався... Він не звертав уваги на те, що відбувається. Методично, крок за кроком він робив свою роботу, розбивав все на своєму шляху. 

Але тепер це були не лише колишні, але й теперішні події. Вони ще не стали спогадами, це ж моє сьогодення. Зникали мої найдорожчі мрії, надій та плани.

Я розплющила очі… Це сон…