Сьогодні все навколо якось не складалось.
Будильник не спрацював, каву розлила, маршрутка запізнилась, ледве всунулась у приміську електричку.
А все тому, що я дуже зла - я не розумію, навіщо потрібен мій підпис на документах, якщо я оформила нотаріальне доручення на ведення справ на голову села. Але саме з цієї причини я їду у невеличке селище на Чернігівщині.
Моя бабуся жила там, але померла вже дуже давно. Її невеличка хатинка на околиці пустувала багато років. Лише кілька разів на рік, як старша онука, я приїздила навести лад на подвір’ї. Мабуть не тому, що старша, а тому, що це більше нікому не було потрібно. От і скинули на мене всі формальності.
Взагалі мені подобається садиба, але катастрофічно не вистачає часу на все.
Тому я і зраділа, і дещо здивувалась, коли мені зателефонував голова села, Василь Петрович, і запропонував продати хату.
Потихеньку коливався вагон електрички, за вікном пробігали ліси, поля, річки і мене почало клонити в сон.
Раптово хтось торкнувся моєї руки, я здригнулась і розплющила очі. І розплющила їх ще ширше, коли усвідомила, що навколо мене нікого немає. Лише в кінці вагону легенько похропує якийсь трудяга, мабуть заробітчанин.
- Дивина, - подумала я, і знову занурилась в сон.
Вечоріло, я була вже майже на місці. На залізничному вокзалі було, як завжди, безлюдно. В дитинстві ми з друзями любили лазити по рельсах та старенькому наземному переходу. Лише коли його оголосили аварійним, нам було суворо заборонено там з’являтись.
Очі піднялись догори, і я помітила постать.
Придивилась краще:
- Ну, то мабуть тінь, нікого там немає. Потрібно швиденько йти до садиби.