Частина 19

Олександра

День у Олександри видався насиченим. Спочатку вона організувала доставку матеріалу і техніки на вказані ділянки, потім займалась погодженням доставлення обідів та приготування вечері для працівників. Зелена рептилія час від часу з’являлась, спостерігаючи за процесом. Ось і зараз, коли майже всі повечеряли та розійшлись, ящірка знову ледь чутно помандрувала з одного плеча жінки на інше.

— Прийшла проконтролювати, чи гарно я нагодувала твоїх добровольців? — втомлено посміхнулась Саша, нарешті присівши з тарілкою каші і шматком шашлику, на імпровізовану лаву з поваленої колоди. Думати, як завтра вона вставатиме, якщо болітиме голова, жінка не хотіла.

— Звичайно. І можу сказати — я задоволена. Ти непогано справляєшся.

— Стараюсь. Оце ще потрібно буде когось підрядити на прибирання території… —  задумливо кивнула Олександра, жуючи та оглядаючи доволі таки засмічену після вечері галявину. Кілька завбачливо розміщених по периметру сміттєвих пакетів не допомогли, папір, виделки, пакети і купа всілякого іншого дрібного непотребу, на кшталт недопалків, все одно полишились на траві.

— Так, свинство —  то ваша друга риса, —  скривилась ящірка.

— Ні, то не правда. Просто той, хто масові заходи організовує, той і прибирає.

— Але ж то не привід кидати сміття просто під ноги! —  невдоволено ляснула хвостом рептилія.

— Не привід… —  жінка скрушно зітхнула. —  Я теж не розумію. Ані тих, кому важко донести свій непотріб до смітника, ані дивної логіки тих, хто вивозить мішки зі сміттям в ліс, поле, просто подалі від своїх очей, вважаючи такі дії нормальними.

— То звична вада людей. Чинити так, як зручно, не простежуючи зв'язок між власними діями і негативними наслідками. Спочатку воно кидає в річку мішок з простроченим добривом, а потім бідкається чого то в нього врізали дуба кури, які з тієї річки п’ють.

— Якщо у нього самого, то ще хоч якась справедливість, а якщо воно «розумне» і кинуло того мішка нижче за течією? —  кивнула Олександра. —  Як з тим боротись, я не розумію.

— У своєму лісі, я з тим борюсь своїми методами.

— Якими? Ганяєш недопалками? Як молодь біля нашого клубу?

— Ні, я поважаю різноманітність.

— Тобто?

— Ніщо так гарно не перепрограмує мозок людини, як страх. А тому саме ним я і користуюсь, —  хмикнула смарагдова мармиза. —  Недопалок в даному випадку то малувато, аби перелякати таких невігласів, а от страхіття зі сміття розміром з коня… — хижо всміхнулась Мукантагара, — Такого цілком вистачить для пробудження  відповідної мотивації.

— Ого. Сподіваюсь ти не збираєшся найближчі кілька днів таке демонструвати? Бо ми тоді всіх добровольців розгубимо. Сміттєвий монстр може і привчить не смітити, але точно не сприятиме веселій праці. Адже зараз настрій у людей навдивовижу гарний.

— Але ж гармидер вже є!

— Його ми самі приберемо і роз’яснювальну роботу проведемо. Тим паче, що найближчий тиждень буде тут ще достатньо сміття. Та я вже домовилась про лафет для вивозу всіх тих залишків. А допомагати прибирати… Он дітей можна завтра залучити, дивись скільки їх тут. —  кивнула головою Саша, роздумуючи, як то власними силами вирішити наявну проблему, не користуючись допомогою ящірки. Було бажання довести критичній рептилії, що люди і самі, без додаткових підсрачників, можуть робити розумні речі.

— Так, діти є. Парочка вже мене намагалась спіймати.

— І як? —  мимоволі зацікавилась Олександра, згадавши, що сама дитиною кого тільки не ловила, і вже точно спробувала б спіймати занадто нелякливу ящірку.

— Сама, як думаєш?

— Підозрюю, вони були розчаровані, —  розсміялась Саша.

— Добрий вечір, —  почувся поряд здивований дитячий голос. Олександра повернулась.

Перед нею стояла дівчинка років дванадцяти, в гумових чоботях, джинсах, темно-зеленій куртці і зацікавлено роздивлялась рептилію на плечі жінки. —  У вас ручна ящірка? Справжня?

— Справжня, але не надто ручна.

— А чому ви з нею розмовляєте?

— Бо вона цікаве живе створіння, що мене непогано розуміє, —  посміхнулась жінка.

— А ви теж їхали копати бурштин, а садовите ліс? —  дівча зацікавлено оглядало співрозмовницю.

— Ні, я ці роботи організувала, —  мотнула головою директор фонду,  наколюючи шматок м’яса на виделку.

— Мабуть, все, окрім вечері.

— Чому? —  Саша від здивування навіть перестала жувати.

— Бо вам останній дали їсти, —  пояснило дівча.

— А-а-а… Гм, ну так то звична картина. Поки всіх нагодуєш… —  розвела руками Олександра, зрозумівши логіку дитини. —  А ще ж і прибрати потрібно.

— Хочете допоможу? А ви мені за це дасте свою ящірку потримати? Вона у вас дуже гарна. І нагадує казки про бурштинового духа, що дорослі тихцем іноді розповідають, —  запропонувала малеча.

— Допомозі буду рада, а от моя подруга сама вирішує йти комусь на руки чи ні, —  знизала плечима Саша. —  Сподобаєшся —  піде, ні —  я за нею не ганятимусь чагарниками, — жінка доїла і віднесла пластикову тарілку до смітника польової кухні. Дістала дві пари рукавичок, одну з яких простягла дівчинці. —  Збирати сміття краще в них.