Частина 18

Олександра

Саша сиділа і задумливо гризла олівець, намагаючись звести докупи всі організаційні моменти. Пару днів тому її спіймав агроном, що тепер мешкав неподалік, і повідомив що погода підходяща, земля достатньо просохла, тож саме час організовувати посадкові роботи. Схоже не дарма він майже щодня влаштовував собі прогулянку лісом.

Пора так пора. Олександра посунула клопоти з власним городом і зайнялась прямими обов’язками директора фонду. Агроном скоординував доставку сіянців дубу та липи, які ще восени викопали і зберігали в холодильниках. Він же зв’язався з місцевим лісництвом, щоб на завтра викопали та доставили до вказаної ділянки сосну. Олександра контролювала оплати, організувала інвентар, техніку, транспортування, годування людей. Ще Саша подзвонила Василю і, за побажанням ящірки, попросила організувати добровольців для робіт на користь рідного краю. Звучало те прохання так собі, майже по дитячому наївно, але ящірка гарантувала власним хвостом прибуття достатньої кількості робітників, казала навіть голова сільради прийде. Сумніватись у здібностях зеленої дрібноти не було підстав, але подивитись, як то раптом у такої кількості людей прокинеться бажання попрацювати задарма було відверто цікаво. Ще б в неї самої зранку макітра не боліла…

Взагалі, останнім часом Саша непогано себе почувала. Взимку два тижні по Бразилії бігала сайгаком (ото щастя було!), та й потім більш-менш прийнятно організм себе поводив. Були звичайно дні, коли голова від подушки важко відривалась, та якщо порівнювати з минулими роками, то все було набагато краще. Он і сьогодні, після цілоденної біганини досі нормальний стан. Навіть дивно. Приховані резерви знайшлись чи що?

Записавши в перелік робіт ще кілька пунктів та вимкнувши нарешті бра, жінка почула тихий шурхіт. Піднявши голову та присвітивши телефоном, Олександра побачила, що на тумбочці сидить зелена гостя. 

—  Привіт, Мукантагара. Прийшла перевірити чи все готово? —  кивнула Саша і погасила екран. В кімнаті запанувала темрява. Ліхтарі на вулиці були вимкнуті, а віддаленість від інших будинків та пізня година забезпечували повну відсутність штучного світла. Таку повну, що через деякий час Олександра через віконне скло вже могла бачити зорі на небі та контури дерев.

—  Десь так, —  підтвердило зелене створіння.

—  Можу запевнити, основні питання вирішено, тепер справа за добровольцями. Хоча не розумію, чого не можна було просто винайняти людей? В фонді ж є гроші.

— Бо відкупитись і зробити самому — то різні речі. Ви все оцінюєте грошима, проте цінуєте лише те, на що витратили власні сили, час та емоції.  Чим більше витратили, тим більше цінуєте.

— Можливо так і є… —  очі жінки вже звикли до темряви і вона трохи розрізняла обриси маленької гості.

— Що це в тебе? —  спитала  раптом рептилія, перемістившись на шафу та пошурхотівши між горщиками квітів.

— Де?

— На стелі.

— А, сузір’я, —  задоволено посміхнулась Саша, піднімаючи очі до свого творіння. Над головою у неї були прикріплені персональні зірки, складені зі світлонакопичувального матеріалу. Любила вона подібні викрутаси. Оце і цієї зими, коли роботи по господарству поменшало, придумала собі таку прикрасу. Нехай будинок рептилія і вдосконалила, проте це не привід зупинятись на досягнутому. І нехай дочка довго сварилась, спочатку роздруковуючи карту зоряного неба, а потім виміряючи стелю та намагаючись в неї втиснути та ще й у відповідності з реальним розташуванням, обрані сузір’я —  воно було того варте. Тепер засинаючи, Олександра мала змогу незалежно від погоди милуватись зоряним небом. Варто було вночі вимкнути світло й зібрані з різнокаліберних зірочок сузір’я повільно з’являлись на стелі, поступово зникаючи до ранку.

— Ти диви і справді… О, тут навіть моє є… —  голос ящірки став якийсь задумливий і звучав наче здалеку.

— А, точно. Так, справді, там же є і сузір’я ящірки. А я й забула. —  посміхнулась Олександра. —  Смішний такий, маленький зиґзаґ. Якби не дочка з її аргументами, що все зоряне небо на мою стелю не влізе, я й не знала б про нього. На небі його ніколи не знаходила.

— Там немає місця для чогось більшого… Так, саме так і казав Ян, коли називав його на мою честь.

— На твою честь? Ян? Хто такий Ян? — зацікавилась Саша, попри рішення лягти спати. Нехай на годиннику вже друга ночі і вставати потрібно рано, але чергова історія від дивного створіння була варта безсоння.

— Мій друг. Ян Гевелій. Гарна була людина. Рідкісний випадок безкорисливої цікавості. Його так зачаровували зірки, що він ладен був ходити все життя не опускаючи очей, а ночі любив набагато більше днів.

— Мабуть, він давно помер?

— За вашими мірками — так, за моїми —  не дуже. Мені його досі не вистачає. Він був одним з небагатьох, з ким легко і приємно було спілкуватись. Такий смішний —  бажав роздивитись зірки, місяць, хоча в той час практично не було приладдя то зробити.

— Сподіваюсь ти йому допомогла? —  Саша здається зрозуміла напрям думок гості.

— Трохи. Це взагалі доволі цікаво, намагатись дослідити космос, маючи під рукою настільки примітивні можливості. Ти б бачила вигаданий і зібраний нами повітряний телескоп! Стовп і величезна конструкція, що регулювалась за допомогою системи канатів, які обслуговувала ціла команда старих матросів.