Частина 12

Микола Степанович

Микола Степанович уважно оглянув товариство, що зібралось. Невільні «благодійники» не випромінювали ентузіазму, задумливо попиваючи хто чай, хто мінералку. Запрошений на цю зустріч Мишко діловито розкладав документи, доки голова сушив собі голову над тим, чого варто сьогодні очікувати. Вирішать вони щось, чи знову все завершиться пустою балаканиною? Сперечатись до хрипоти всі вміють, а от слухняно втрачати гроші —  ні. Зійдуться нарешті всі на сумах? Визначаться, що і як робити, чи отримають чергову порцію не найкращих вражень? Сам голова, коли порахував суму, що складає 1/10 його статків, так ледь не заплакав кривавими сльозами. Але як торгуватись з бурштиновим духом, що одним помахом хвоста може відправити до інвалідного візка, якщо не на кладовище?

Доки Микола Степанович, познайомивши всіх, роздумував, юрист часу дарма не витрачав. Схоже, молодик цілком звичний, як до публічних виступів, так і до роботи з  бізнесом.

— Радий познайомитись, шановне товариство. Як мені повідомив голова, ви маєте намір організувати благодійний фонд і запросили мене для обговорення порядку його організації та роботи, —  привітно посміхнувся всім присутнім молодий чоловік, зрозумівши, що ніхто з присутніх не поспішає починати розмову.

— Так. Голова все правильно сказав, — кивнув схвально Анатолій Петрович, наче його раптом порадував гарною відповіддю один з учнів підпорядкованого училища.

— Тоді, для початку було б непогано визначитись, хто буде засновником і в яких долях. Бо я поки що жодної конкретики не отримав, — Мишко демонстративно розкрив блокнот в шкіряній обкладинці.

— Є пропозиції, як то визначити? —  спитав Семен.

— Можна відштовхуватись від ваших побажань, можна від внесків, —  з готовністю відповів хлопець.

— Давай від внесків, — кивнув Василь і додав вже тихше. —  Однаково від них не відкрутимось.

— Тоді, будь ласка, напишіть орієнтовну суму, щоб я розумів загальну картину. В цю табличку, —  хлопець дістав з теки аркуш. —  Сюди потрібно внести П.І.Б., від імені кого буде перераховано кошти, хто буде засновником фонду, суму і бажанні повноваження.

— Бажані повноваження? —  кліпнув здивовано Павло.

— Хто бажає бути директором, наглядовою радою, бухгалтером? У кого є пропозиції щодо кандидатур на посади?

— А, ці, — Павло розчаровано скривився. — Хіба то повноваження? То так, посада цапа —  відбивайла.

—  Не буду сперечатись. Проте ці посадові особи таки мають найближчий доступ до справ підприємства. — знизав плечима юрист.

—  То — дивлячись чиє підприємство. Іноді лише до ролі груші для биття, —  фиркнув зневажливо Сергій Іванович.

—  Не наш випадок, — хмикнув Вася.

— Гм, ну добре, — першим аркуш опитування взяв Семен. Покрутив в руках ручку, зітхнув і чесно вписав 1/10 свого статку, —   Гуляй, душа, без кунтуша! —  В графу «Побажання» вніс кандидатуру директора —  Олександру. —  Нехай панянка направить свою енергію в корисне русло. Та й питання оплати її праці одним махом вирішимо. —  прокоментував чоловік свою пропозицію.

Другим аркуш потрапив до Васі, той подивився на суму Семена, непевно гмикнув і не коментуючи написав свою. Подивився на графу побажань, задумався і поставивши + під кандидатурою директора, передав аркуш Павлові.

Павло уважно стежив за напарниками по нещастю і, схоже, квапливо перебирав в голові цифри, прикидаючи яку суму вписати. Вписувати і тим паче оплачувати 1/10, як того вимагала руда нахаба, він точно не збирався, але щось, якусь «кістку кинути» повинен був. 

Микола Степанович з цікавістю спостерігав за ділками, задаючись питанням, як рептилія перевірятиме чи точно десятину впишуть, а головне потім внесуть люди. Невже рахуватиме? Тим часом Павло, кивнувши оком на отриманий аркуш, ледь не вдавився чаєм, що саме пив.

— Ого, панове, які ви олігархи! Ви що з глузду з’їхали, такими грошима розкидатись? — розсміявся він, здивовано кліпаючи очима на Семена та Васю. Та відповісти чоловіки не встигли. Прямо перед Павлом з’явилась мала зелена ящірка і уважно втупилась поглядом в підприємця. Той спочатку здивовано кліпнув, а потім раптом зблід, підняв пальцями, що помітно тремтіли, ручку і вписав цифри та свої дані. Микола Степанович в душі позловтішався з самовпевненого жартівника, інші уважно спостерігали за ситуацією, і тільки Мишко, котрий щось там дивився в своїх паперах, підняв голову з затримкою, пропустивши  зміни в поведінці Павла.

— О, які у вас екзотичні улюбленці. Ручну ящірку вперше бачу, —  щиро посміхнувся хлопець і простягнув руку до рептилії. — У одного друга мого теж наче є, і каже це напрочуд розумні створіння. Можна взяти на руки?

— Бери, — ледь видавив з себе Павло і блідо посміхнувся. Мишко простягнув руку і рептилія безстрашно заскочила на руку, пробігла до плеча, знову спустилась на лікоть.

— Яка гарна. Наче й звичайна, а така смішна. Зовсім ручна, —  посміхнувся молодик, не помічаючи спантеличених поглядів. Голова сільради скрушно зітхнув, розуміючи, що вередлива рептилія просто знущається, демонструючи, як вони виглядатимуть в чиїхось очах, якщо почнуть розповідати чого ото їх всіх раптом на благодійність потягло. Он, судячи з вигляду Павла, він вписав 1/10 аж бігом, і сидить радіє, що не половину. Цікаво, що там йому таке бурштиновий дух сказав? Щось явно дієве, а може просто змусив. Перевіряти то на власному досвіді — дурних нема.