Частина 11

Микола Степанович

 Микола Степанович обвів поглядом товариство, що зібралось в залі невеличкого районного кафе. П’ять чоловіків сиділи стиха перемовляючись та кидаючи на нього критичні погляди. Голова  поправив комірець сорочки, намагаючись не нервувати. Взагалі стільки нервів, скільки витратив на організацію цієї зустрічі, він не витрачав, мабуть, на всі свої виборчі кампанії разом узяті. Та навіть коли йому хотіли «пришити» кримінальну справу не так тріпався! Бо з правоохоронцями можна домовитись, а цим добродіям дорогу перейди — і опинишся невідомо де. Та зелена рептилія вибору не полишила, особисто перелічивши, кого хоче бачити на зустрічі «помічників». Запаси спиртного в кабінеті схоже варто поновити, бо зникають, як вода в піску, після таких «дружніх візитів» бурштинового духа.

Отож сьогодні в ресторані одного з місцевих ділків, зібрались особи, які контролювали 95% видобутку сонячного каменю в районі.

Сергій Іванович — кремезний чолов’яга шістдесяти років в джинсах і світлій сорочці, колишній ментяра, хваткий і кручений, як в’юн, власну вигоду ніколи не впустить, а зв’язки в органах створюють непогане прикриття при будь-якій зміні влади. Кришував всіх і вся, і хоч безпосередньо доля в видобутку невелика, отримує достатньо на розв’язанні окремих питань більшості присутніх.

Семен — довготелесий вусатий чолов’яга. Підприємець, що починав ще в дев’яності, коли і сколотив невеличкий капітал достатній для ведення бізнесу. Де і як — говорили різне, та що з того правда краще не знати. Офіційно він отримує дохід від деревообробного цеху в одному з сіл, неофіційно — тримає 30% видобутку.

Павло — кругленький, повненький жартівливий чоловік, що радше нагадував корчмаря, клоуна якогось, аніж хваткого ділка. Та всі знали, що то оманливе враження, варто цьому добряку перейти дорогу і серйозні проблеми гарантовані. Має зв’язки, як з криміналом так і з владою. Живе у Києві, а в село приїжджає до батьків, поряд з якими побудував і собі «невеличку» хатинку.

Анатолій Петрович — непримітний чоловік в окулярах та сіренькому костюмі, директор місцевого училища і власник кількох продуктових крамниць у районі. Офіційно людина, що взагалі до бурштину відношення не має. Щоправда, в Україні те що офіційно і те, що фактично — не часто збігається.

Вася —  місцева легенда. Голова всіх охоронних бригад. Причому були моменти коли примудрявся одночасно керувати, як охороною копачів, так і акціями протесту проти них. Язик без кісток і сталеві м’язи, а ще чугунок так варить, що при бажанні, мабуть, міг би за пояс запхати всіх попередніх чотирьох, та чомусь пасе задніх, обираючи другі ролі. А, можливо, саме тому і обирає, що такий розумний. Він, як виконроб на будівництві — нічого не підписує, а доступ до усього має майже безконтрольний. Цей чоловік єдиний кому балачки приписують начебто зустріч з бурштиновим духом.

Вмовити зібратись все це поважне товариство докупи то була ціла пісня. Та ось всі на місці і тепер Микола Степанович з жахом думав, як він оцим тверезомислячим людям буде нести оту всю чухню, що наплела йому ящірка. Це ж не Олександра з її напівдитячим щирим ентузіазмом. Та жіночка без жодних проблем, ймовірно, і з пеньком трухлявим домовитись зможе, якщо той раптом заговорить.

— Ну то що, Миколо? Довго будеш тягнути Сірка за хвоста? Озвучуй вже свою серйозну і нагальну проблему, заради якої повідривав нас від справ, —  озвався Петрович, критично оглядаючи нервуючого голову.

— Вітаю, шановне товариство, — пролунав мелодійний жіночий голос і в зал граційно зайшла струнка рудоволоса краля, від одного вигляду якої, чоловіки на мить забули про всі питання. Довгі ноги  майже не приховувала темно зелена шовкова сукня з двома розрізами. Тонку талію, акуратний, але дуже пристойний бюст так апетитно окреслювала тканина, що все інше не одразу впадало в очі. Додайте до цього світлу ніжну шкіру, тендітну гнучку статуру, довге руде шовковисте волосся зібране в кінський хвіст, що сягав фігуристої п’ятої точки, великі золотаво-бурштинового кольору очі під довгими чорними віями і зрозумієте, чого чоловіки не одразу зорієнтувались. Проте потрібно віддати належне, Вася, попри щиру любов до жінок, перший зрозумів, що не так.

— Пані, у нас закрита вечірка. Як ви сюди потрапили? —  спитав чоловік, підозріло примружившись.

— Вася, не нервуй, твої хлопці не винні, —  чарівно посміхнулась незнайомка і, зупиняючи наступні питання жестом, пройшла й всілась прямо на стіл перед шановним товариством. Повернулась до сторопілого голови. — Миколо Степановичу, займіть місце разом з гостями. Ваша партія буде пізніше, поки що ви всі послухаєте мене, —  дівчина зробила запрошувальний жест. Голова покосився на неї й вирішив скоритись. Щось в цій впевненій особі дуже нагадувало зелену рептилію, чи то манера розмовляти, чи то колір сукні, чи то очі.

Від подібного нахабства всі гості ненадовго втратили дар мови. Та вони не були б успішними ділками, якби нокаутувались так легко.

— Слухай, красуне, ти звичайно баба гарна, мови немає, та ми дівчину не замовляли та ще й одну на всіх, — хмикнув Сергій, ретельно оглядаючи всі принади молодиці.

— Іванович, твоя кобелина суть мені, та й усім присутнім, і так відома. Не потрібно її зайвий раз демонструвати, —  ще миліше посміхнулась дівчина, а її очі при цьому помітно зблиснули золотавим світлом, від якого голова сільради раптом відчув, що ноги його не дуже тримають, тож важко всівся на перший ліпший стілець. Таки не помилився, схоже ящірка підросла.