Частина 8

Олександра

Липень в перший же день вступив у свої права, одразу заявивши про себе спекою. Полуденне сонце нещадно сліпило, заганяючи в тінь все живе. Славик і Олександра прийшли з пасовиська де поїли козу і, помивши зібрану зранку полуницю, влаштували собі смачний легкий обід, бо їсти щось ситніше взагалі не було бажання. Трапеза за вуличним столом швидко переросла в жартівливу баталію за пересипані цукром і сметаною ягоди в мисці. Cаша щиро веселилась з дитиною, коли гавкіт собаки сповістив про неочікуваного візитера.

Зітхнувши, жінка відклала ложку, скорчила онуку смішну гримасу та пішла відкривати хвіртку. Хлопчик жестом власника посунув полуницю ближче і продовжував смакувати, не переймаючись тим, що  сметана з соком ягід була вже і на носі, і на лобі.

—  Привіт, Саша. Я тут мимо йшла, вирішила зайти подивитись на те чудо, про яке ти розповідала, —  промовила Таня, невисока русява жіночка тридцяти років, вдягнута в просту квітчасту сукню. Гостя саме сплигнула зі старенького велосипеда, на багажнику якого ще сидів її шестирічний син.

— Привіт. Заходь, пішли покажу малого красунчика, —  привіталась Олександра і, почекавши поки гостя поставить свого стального коня, повела всіх до господарського двору, показувати покупку, яку їй син привіз з Києва буквально вчора. Славик за цей час вже встиг все доїсти, облизати тарілку і радісно прибігти до свого однолітка. Хлоп’ята разом з гостею зайшли до подвір'я, по якому грайливо скакало, ганяючи курей, невеличке біле козеня з обвислими вушками.

— Ой, який смішний, —  сплеснула руками Таня. —  А вушка які смішні! То так і треба? І що, кажеш, та коза багато молока дає? Може тебе жіночка просто надурила?

— Та ні. Вона взагалі про ту козу і про те, що козеня нікуди дівати розповідала не мені, а якійсь своїй знайомій. Я випадково сиділа поруч в маршрутці, от і почула.

—  Та ти що? І отак просто пішла купувати? —  здивувалась Таня.

— Ми просто розговорились, а вже потім домовились, що я попрошу сина і він з нею зв’яжеться, купить козеня і привезе. Бо ж не в маршрутці мені його везти двісті кілометрів, —  пояснила Саша, якій швидко знайти спільну мову з більшістю незнайомих людей ніколи не було проблемою.

— І син погодився в машині везти козеня?

— А що тут такого? Він же маленький. Я ж не бика попросила. Посадив в сумку і в салон, —  здивувалась Саша.

— Ну не знаю. Не кожен козла в салон посадить, — відверто засумнівалася Тетяна.

— Козли в авто не рідко за кермом і ото справді проблема. —  розсміялась Саша. — Мишко звичайно посварився трохи, та то таке. Він завжди свариться. Але довіз без пригод.

— І ти думаєш воно того варте? За двісті кілометрів козеня возити?

—  Звичайно варте. От виросте і вже від нього козенята будуть молочними козами, що даватимуть не дві літри молока на день, а чотири, —  з азартом повідомила Саша.

— Справді? Думаєш то можливо? Це ж коза, а не корова, —  засумнівалась Тетяна, у якої вдома бігало стадо парнокопитних, але вона з п’яти дійних кіз заледве чотири літри збирала. Щоправда, надої можна було збільшити деякими змінами у догляді за тваринами, але простіше, мабуть, було змінити саму хазяйку. Тетяна обожнювала своє господарство, проте примудрялась доглядати за ним, м’яко кажучи, не дуже ретельно, як власне і за всім.

— Звичайно можливо. Є така порода кіз — зааненські, які можуть давати до восьми літрів молока  на добу. У мене колись були. І з вівцями так же — твої мериноси приводять по одному-двоє ягнят один раз на рік, а є романівська порода овець —  ці можуть наплодити до восьми дитинчат за раз і роблять це двічі на рік.

— Ого! — Тетяна недовірливо перевела погляд на співбесідницю, схоже, і про це вперше почувши. —  І таке буває? А ти мені свого козла даси на осінь, щоб і моїх кіз покрив? А овець десь таких можна взяти? —  округлила очі гостя і засипала Сашу питаннями.

—  Буває. Дам. Овець —  потрібно пошукати. Я нещодавно в інтернеті якесь подібне оголошення бачила, —  відповіла Олександра, погладжуючи козеня, що вже сховалось в неї біля ніг від двох активних хлопчаків. Тваринка швидко зрозуміла хто її  нова «мама».

— А можеш мені пошукати, чи хоч показати, що то за диво природи —  вівця з якої за рік стадо отримати можна? —  не на жарт зацікавилась Тетяна.

— Та звичайно можу. Пішли, мені якраз дочка нетбук полишила, —  посміхнулась травниця, показавши кулака хлоп’ятам, які спробували тихцем козеня за хвоста віддягти до себе. —  Славик, Руслан досить тварину мучити, краще підіть трави нарвіть. Борьці —  люцерни, кролям —  молочаю пошукайте. От тоді козлик сам прийде до рук і дозволить себе погладити.

— Побігли, я знаю де! — миттєво потягнув друга за собою Славик. 

Жінка вивела гостей з тваринного двору і, розмістивши Тетяну за столом на вулиці, винесла нетбук. Доки вони шукали фото та інформацію про романівських овець, хлоп’ята вже встигли тварин нагодувати, погладити і побігти збирати суницю, зарості якої, вкриті дрібними червоними ягідками, були у палісаднику. Сміх та верески регулярно сповіщали, що діти чудово проводять час.

Години через дві Олександра таки випроводили балакучу знайому, вручивши їй з десяток телефонів людей, що обіцяли продати овець плодовитої породи та пообіцявши особисто з нею поїхати, аби та не купила щось незрозуміле. Всі аргументи Саші, що відрізнити романівських овець легко за характерним сріблястим кольором шерсті, чорних ногах та білих плямах на мордах, Тетяну не переконали. Гостя заспокоїлась лише тоді,  коли  подруга особисто пообіцяла скласти компанію при купівлі. Чомусь люди обожнювали залучати  Сашу до вирішення своїх проблем, чи втілення ідей.