Частина 5

Славик акуратно розставляв мокрі камінці на дерев’яному, вкритому цупкою поліетиленовою скатертиною столі, що стояв на подвір’ї. Невеличкий навіс частково захищав від яскравого червневого сонечка, проте свої скарби дитина викладала саме на тій частині, куди потрапляли прямі промені денного світла. Хлопчик уважно розглядав камені, вертів, клав, переставляв.

— Привіт, дитино, — зелена ящірка з’явилась поряд з куском граніту з вкрапленням кварцу і здивовано провела по камінцю хвостом. —  А що це ти робиш?

— Мука таргана! Я думав ти про мене забула! —  радісно сплеснув руками Славик і випадково випустив камінця, що саме тримав. Той по кривій дузі полетів у густий квітник. —  Ой…

Хлопчик кинувся шукати свою втрату. Облазив доріжку, кущі, позаглядав під стіл, лави, колоду, що стояла неподалік і засмучено повернувся.

— Ну от, загубив… А він такий красивий був… рожевий, —  дитина ледь не плакала від розпачу.

—  І що ти там таке загубив? —  не зрозуміла рептилія, трохи спантеличено спостерігаючи за дитиною.

— Камінець, — хлопчик почав відверто хлюпати носом. —   Рожево-прозорий…—   сльози вже градом покотились по щоках, —  я його мамі хотів подарувати… Саша  казала то ква-а-арц…

— Так, а ну циц! —  гримнула ящірка і уважно подивилась на притихлу від такої несподіванки дитину. —  Поясни зрозуміло! Що ти загубив? Що це за брудні шматки? І навіщо вони твоїй мамі?

— Вони чисті! Я їх помив, щоб блищали! —  щиро образилась дитина.

—  Та що ти помив? Нащо тобі та груда каміння?

— Це не каміння-а-а… Це-мі-не-ра-ли! От! Ми з Сашею їх збираємо. Вони гарні і різні. Ось це —  кварц. Хлопчина показав рептилії на невеличкий камінець, де і справді був граніт з невеличкими вкрапленнями кварцу. —   А ось це —  сірий граніт, це —  польовий шпат, а оте — Саша сказала шматочок мармуру! А втік від мене найкрасивіший — рожевий ква-арц, — дитина знову норовила розплакатись.

—   Які дивні в тебе розваги, —  схилила голову, рептилія уважно розглядала викладене на столі. —   Шукай, як загубив.

— Так я ж шукав! Не знаходжу. Немає його! —  дитинча набурмосено дивилось на густі зарості хости, барвінку і м’яти в квітнику біля столу.

— Каміння, воно не живе, далеко не втече. Та й сидячі на лаві багато не знайдеш. Злізь і шукай! — показово гримнула ящірка, підбираючи оптимальний варіант впливу.

—  Легко тобі казати, —   закопилив  губу хлопчик.

—   Ти хочеш знайти свій камінь чи ні?

—   Хочу.

—  Так шукай! Сам він точно на стіл не прилетить.

—  Ну добре… — дитина спустилась з лави і знову полізла в зарості, шукати свою пропажу. Минуло хвилин п’ять, рептилія вже вивчила досконало зразки порід, що були виставлені на столі і вирішила спуститись до горе-шукача. Ну так і є — успішна багатозадачність явно не притаманна цій особі. Каменюка лежить чи не під носом, а воно роздивляється землю і маленького жука, що саме кудись чимчикував по своїм справам.

— Та ось, твій скарб, — ящірка зневажливо посунула лапою невеличкий камінець з ледь рожевим невеличким вкрапленням кварцу. Той викотився прямо до рук дитини.

— Ой, справді! Дякую! — хлопчина відволікся від комахи, радісно схопив свій скарб, побіг до великих ночв і, помивши його там разом з руками, повернувся до столу з сяючою посмішкою. —  Мука таргана, дякую!

— Мене звуть Мукантагара! —  хляснула хвостом ящірка.

— Ой, вибач, Мукан-рагата.

— Мукантагара!

— Муканта-га-ра, — хлопчик обережно договорив слово і питально подивився на свою співбесідницю. —  Правильно?

— Угу, всього лишень то з третьої спроби, — посміхнулась рептилія і всілась на столі, гріючись на сонечку та розглядаючи це дитинча. Хлопчик, маленький, збирає камінці у селі. Дивно, зазвичай в такому віці ними діти кидаються і добре, якщо не в щось живе. А цей збирає. —  То чого це ти каміння збираєш?

—  Мінерали!

—  Добре, мінерали. Навіщо вони тобі?

— А мені мама таку велику гарну книжку купила, а там про каміння написано. Їх виявляється багато різних! І можна таке цікаве знайти просто під ногами! Хочеш, я принесу тобі покажу?

— Ну неси, —   ящірка ще кивнути не встигла, а малого вже наче вітром здуло. Він сплигнув з лави, забіг до сіней, далі грюкнули двері в хату. Через пару хвилин хлопчик знову з’явився на порозі хати зі справді доволі широкоформатною яскравою книжкою в руках. З розмаху бухнувши її на стіл, ледь не прибивши свою зелену подругу, він азартно заходився шукати потрібну сторінку. Ящірка не образилась на незграбність людини, а, заскочивши на маленьке плече, зацікавлено дивилась. Цей вид збереження інформації рептилію завжди трохи дивував. Краще ніж нічого, та теж доволі неефективно. Одне вогнище — і від даних лишається тільки попіл. І скільки вже того попелу розвіяно світом, не порахуєш.

 Хлопчина прогортавши десь третину паперового носія, розгорнув сторінки де й справді були фотографії мінералів, поряд з вказівкою назв та деяких характеристик.

— Дивись! Ось це мій граніт! А ось це схоже на мармур, —  Славик з сяючими очима вказував на картинки.