Частина 4

Микола Степанович

Чолов’яга років шістдесяти в охайному костюмі, що робив майже непомітним його невеличкий животик, вийшов з машини. Роздумливо підняв голову, буденним поглядом окинувши центр невеликого села. Ковзнув оком по високих, посаджених перед будівлею ще за радянських часів, ялинкам, що зранку гарно виблискували крапельками води, по невеличким квітникам з тюльпанами та якимись кущиками, зачиненому зранку генделику, кільком магазинам та по доволі побитій життям асфальтованій дорозі. Так, дорога…Чолов’яга  скрушно зітхнув і, акуратно обійшовши величезну калюжу, попрямував до двоповерхової будівлі з синьою вивіскою «сільська рада». Це був власне сам голова даної організації місцевого самоврядування.

Ранок видався теплий, світлий, наче й не періщив всю ніч дощ, як скажений. Схоже, сьогодні копачі, пробираючись до місця видобутку, вкотре згадають незлим тихим словом місцеву владу. Дуже «тихим», скоріш за все триповерховим й дуже «незлим». Голова, звичайно, знав, що дороги в їх селі були страшні, як атомна війна, а після дощу на них ще намиває піску, бруду та мулу. Та сказати, що такі дороги то особисто його вина, не можна було. Десь, ясна річ, він і винен, але не дуже. Правильніше вважати, що обраний громадою керівник просто виконує негласне побажання місцевих жителів бачити менше гостей-чужинців, а дірявий асфальт та розмиті вщент насипні шляхи, були дуже непоганим способом відлякати візитерів. Так, виправдання сумнівне, але кращого під рукою не було, а людська натура здатна будь-що використати для прикриття власного сумління.

— Добрий день, Микола Степанович, —  привітно промовила Наталія, його секретар. У свої сорок років жіночка мала непоганий вигляд, компенсуючи доволі високий зріст і важкий характер дбайливо підфарбованими очима та губами. Доки сидить за столом —  наче й нічого. Звичайно, не зірка Голлівуду, але в селі не зовнішність головне. Тут головне спочатку чия ти донька, а потім — як багато знаєш. Наталія на своїй посаді вже довго працювала, тож знала до біса багато. Тому звільнити її, попри регулярні скарги мешканців громади на «забудькуватість», у Миколи Степановича навіть думки не виникало. Та й варто визнати «провали в пам’яті» у жінки були вибіркові й часом навдивовижу корисні.

— Добрий.

— Тут чергова пронира була, ось результат, —  жінка протягнула йому газету.

—  Щось новеньке?

—  Ні, але судячи з фото, хтось притяг журналюгу з собою до копачів й багато зайвого розповів. Не вміють люди язика за зубами тримати, —  невдоволено скривилась секретар. Авжеж, у Наталії вся сім’я була зайнята в цьому бізнесі. Чоловік був одним з бригадирів  охоронців, брат —   копачем, два племінники —  рядовими охоронцями видобутку. Саме після подібних публікацій до них зазвичай навідувались «прозрілі» правоохоронці і на камеру намагались провести показовий рейд. Останнього разу ледь не загребли одного з хлопців. 

— Комусь простіше побазікати та грошей заробити, аніж день стирчати у резинових чоботях в воді, —  кивнув з розумінням голова та зайшов до свого кабінету. Прикривши двері  він  роздратовано кинув на стіл ключі від машини та газету. На першій смузі друкованого видання красувалась здоровенна назва: «Незаконний видобуток бурштину —  страшні наслідки для природи».  Всівшись в зручне крісло чоловік заглибився в читання, час від часу автоматично покручуючи кінчики посріблених сивиною вус.

Нічого принципово нового у статті не було. Все, як завжди, базікання якоїсь чергової столичної істерички про те, що в ввіреній йому території твориться неподобство. Весь «караул» ілюстрований фотографіями «місячного пейзажу» та звинуваченнями в розбазарюванні природних ресурсів та власності народу. Ну майже Америку відкрила! А то ж вони всі там нагорі не в курсі хто, що, де і в якій кількості добуває. Це ж якщо піаритись комусь потрібно, чи черговий переділ влаштувати, ото тоді починається подібна колотнеча. Цікаво, хто цього разу бажає підгребти під себе бурштиновий бізнес? Як вони всі дістали. «Закон про бурштин», «узаконити», «перемістити видобуток в правові рамки»… Ага, а по факту приходить чергова хапуга, дивиться на виторг і миттю забуває про якісь там закони. Звичайно, жива копійка то набагато цікавіше, аніж щось там в перспективі законним шляхом отримане, та ще й народом. Кого той народ цікавить? Хіба що перед виборами, чи коли з вилами під кабінетом стоїть. Щоправда, зараз стояти можуть з автоматами чи гранатами, та все одно багато то не змінює. Всі ж розуміють, що службовці теж люди, і якщо через них йтиме оте «законне» —   просто братимуть більше, а по факту нічого не зміниться. Тож нащо корито ґратами прикривати, якщо можна гребти лопатою?

 Скільки Микола Степанович вже пережив погроз, критики, вилитого на нього всякими активістами бруду в комплекті з відвертими помиями, підкупів —  не злічити.  Ну добре, підкупи то не така вже й напасть, хоча і тут можливі варіанти. Трохи не додивився, все —  вже за ґратами, спійманий на гарячому, як он Павло з сусіднього району. Не встиг зорієнтуватись в зміні влади і правоохоронні органи «раптом» дізнались про хабарника й «професійно та оперативно» організували проведення операції. Угу, професіоналізм високого класу: беремо свого посильного, що кожного місяця ходить за грошима, і робимо з нього провокатора. Хіба то важко? Всі ж все знають, і схеми, і людей, і розцінки. Тільки вішаєш камеру та мікрофон на людину, а далі відбувається все теж саме, що й роки до цього, тільки після передачі грошей одному за це дають медальку, а іншому строк за статтею кримінального кодексу.

Це, мабуть, тільки журналюги думають, що на посаді голови сільради людина — цар і бог на ввіреній території. Наївні. Обраний голова просто вписується в давно налагоджену систему й може грати лише за її правилами, а якщо спробує щось там змінити, то швиденько може опинитись на узбіччі. Якщо не в більш цікавому місці. От Микола Степанович і вписався, намагаючись догодити, як то кажуть «і нашим, і вашим». Дає можливість місцевим заробляти на тому, що по суті їм належить по праву, та справно ділиться здобутками з тими, хто «кришує» той заробіток, за для уникнення великих проблем. Так, не  зовсім законно, чи майже зовсім незаконно, але, як вже виходить. Його односельчани тяжкою працею добувають той камінь. Хіба це злочин? З точки зору Миколи Степановича —  не злочин, а з точки зору Феміди… Ну та пані така сліпа та заангажована, що її поважати —  себе ображати.