Бурштинова володарка

Було це ще тоді, як світ заселяли чари усілякі, й не ховалися по кутках магічні істоти. Перепліталися разом дві царини - людська та химородська – і шли пліч о пліч поряд одне з одним по землі родючій без потаїв та сварок. Неподалік від міста, десь на тому боці блискітливої Горині, розкинулось невелике селище. Тоді стояло спекотне літо: потроху наближалося Івана Купала. Усе село гомоніло й хвилювалося, переливалося дзвінкими голосами і грілося під промінням теплого сонця. Вже котрий день готувалися люди до улюблених веселощів та забавок. Спозаранку пекли у печі духмяні страви господині, голосили на новий день півні, бігали вузькими вуличками поміж дерев’яних хаток юнаки. Дівки збирали цвіт по лісних хащах і пліткували про очікувану Іванову ніч. Казали на селі, наче сам Ярило обходив тричі землю під місячним сяйвом й позбавляв усіх негараздів і хворей. А ще вірили, що мерехтливі зорі благословляли кожну квітку та травинку, напоювали їх своєю силою чарівною. Том дівчата їх й збирали – аби наворожити собі краще майбутнє.

Зграя парубків йшла на поле й гучно розмовляла між собою.  Свято святом, але кожен на днині мав свою роботу. Леза кіс виблискували на сонці, а юнаки реготали й повнились передчуттями. Як проходили повз хатину, від гурту відокремився один з тих, хто йшов косити траву й притулився до тину. Ярослав схотів почекав на свою кохану біля її будинку, то й час озираючись довкола. Його друзі продовжували йти далі, інколи перевіряючи, чи наздоганяє вже він їх. Все вирувало й неслося, затягувало до себе та манило. Йому через те й подобалося це свято, сповнене сміхом і клопотами. Молодик був юнаком гарної вдачі, високого зросту та приємної зовнішності. Єдине, чого він не мав, то заможну сім’ю: грошей вистачало на просте життя, але не більш того. Ніколи йому те поперек горла не ставало – хлопчина ріс вірним товаришем і цікавим співрозмовником, тож усі ставились до нього добре. Однак одного разу, коли тільки-но починалась квітчатись весна, пощастило йому закохатися. І з того моменту й донині все частіш почитав парубок замислюватись над своїм становищем у селі.

-Ярослав! – гукнула з порогу вродлива дівчина і поволі зійшла на ганок кількома сходинками. Вінок, яким вона оперізувала свою голову, при тому звільна колихався. Юнак здійняв чоло, відпускаючи свої думки ранковим вітром. – Чи це ти тут чекаєш кого?

-Та на тебе й чекаю, Любомира, - молодик кивнув замість вітання й оглянув прибулу. Її свіже молоде обличчя завше обрамляли довгі чорні коси, а очі блищали. Лиш тільки брови й трохи викривлені вуста псували вираз, накладаючи відбиток роздратованості. – Розмова є для тебе, душе.

-Багацько ми із тобою перебалакали, Ярославе, - весело крутнулася на місця Любомира і зацікавлено оглянула вулицю по той бік тину. Щойно по ній неслися діти, яким було доручено збирати хмиз на вечірнє багаття. Це було головною традицією Купальських  святок: палити надвечір велике кострище, яке своїми язиками сягало хисткого обрію й лоскотало цілу ніч. Коло нього співали й танцювали так, що курява здіймалася з землі, а ближче до опівночі стрибали через полум’я. Вірили бо, що те вбереже від недугів і скріпить назавжди закоханих.

-Так воно й так, - знітився юнак й також глянув через плече. Схрещуватися поглядами зараз не хотілося: хвилювання брало верх. – Але маю запитати тебе щодо сьогоднішнього вечора. 

- А що із ним? – злегка глузливо мовила до нього дівчина та перевела свій пильний погляд на нього. Вона вже здогадувалась, про що буде йти мова.

- Як не згодися, то нічого, - сміливо запевнив її молодик. Щоки зрадливо запекли. – Дозволиш виловити твій вінок із річки?

- Ще чого, - вигнула брову Любомира і мимоволі доторкнулася до колосся, яке витиналося з плетінки. За давнім ворожінням усі дівчата мали спускати свої вінки до річки, аби дізнатися про судженого. А юнаки, які виловлювали цвіт з води, мали ставати у пару з його власницею. Так, наче, доля скріпляла їхню любов. – Ти гарний парубок, але я маю на те інші плани. Вже приходив Ізяслав, то я дала йому на те згоду.

- То справа у цьому? – сіпнув край сорочки Ярослав й потупив погляд. Ну звісно, що справа у цьому! Ізяслав, хоч і був зарозумілим, та однак походив із багатого роду. А Любомирі саме те й було треба: з самого дитинства вона бажала вирватися із тутешнього життя, стати заможною панною і жити, не відмовляючи собі у нічому. Вона мріяла про те, аби змінити своє буття, й не хотіла виходити заміж за бідняка. Яким був Ярослав. І розуміння цього боляче било по закоханому серцю й палкій, гордовитій крові. – В грошах же, так?

-А може й так, - розлютилася дівчина. Не любила вона, коли так відкрито їй про це казали. В неї було набагато більш причин для того, аніж усі мають на думці. – А може я дійсно закохалася у нього. Тебе це взагалі ніяк не стосується!

-Ну авжеж, - похмуро відказав молодик й шарпнув поглядом по Любомирі. Вона все ще подобалась йому, якою б не була, але її слова влучними пострілами били гордість. Дівчина побагровіла роздратуванням й, блиснувши невдоволено очима, розвернулася. Ще кілька митей чулася спішна хода, скрип сходинок, а потім – гул зачинених дверей. Ярослав відійшов від тину, підхопив свою косу й розчаровано пішов вулицею.

          Поле зустріло молодика духмяним запахом покошеної трави і затятими парубоцькими співами. До меж було заповнене воно світлом літнього сонця, пронизане грайливим промінням, заколисане пестливим повітрям. Мурава, що вже зняла із себе тонке мереживо роси, приємно лоскотала гомілки. Вимахували косами селяни й залишали після себе запашне сіно. Лилася від вуст їхніх бадьора пісня, що підбурювала руки працювати швидше. Ярослав наповнив груди і повільно видихнув: не тішило його око та краса, бо невтішним тепер було молодикове серце. Хвилювання раз по разу охоплювало й тягнуло до низу, а відчайдушне кохання краяло розум. Вже багато разів намагався він роздобути грошей й розбагатіти, аби нарешті поєднати своє серце із серцем норовливої дівчини, але жодного разу так і не зміг. Не було йому роботи стільки, щоби паничом стати. Отож, почуття парубка так і залишалися неподіленими. Не міг він тепер займатися роботою, бо думки знов вертали до тину біля Любомирової хати, і коса від того невпевнено ковзала повітрям. Урешті-решт, полишив її юнак та підставив своє обличчя ярилові. Тепло одразу торкнулося шкіри так, наче хотіло увібрати у себе всю горість хлопця, і Ярослав розімлів під ним. Повільно, мов тільки-но прокинувся, парубок пройшовся вздовж косовища. Його не втішала навіть майбутні веселі святки.