Бурштинова казка у Новорічну ніч

Рівне дихало передноворічною метушнею, лапатий сніг повільно опускався на місто, перетворюючи звичайні вулиці на ілюстрації до старої казки. Ольга, молода дівчина з енергійним поглядом, швидко йшла тротуаром, кутаючись у дублянку. Місто навколо жило своїм ритмом: повз проходив чоловік, обережно несучи пухнасту ялинку, інші перехожі поспішали зі своїми покупками.

Ольга на мить затрималася біля яскраво прикрашеної вітрини. Викладений жовтогарячим камінням напис «Рівненський бурштин» виблискував навіть крізь снігову завісу. Дівчина уважно оглянула виставлені прикраси, посміхнулася своєму відображенню, поправила волосся і рушила далі — до маршрутки, що вже пригальмувала біля зупинки.

Тим часом у звичайній рівненській квартирі панував зовсім інший настрій. Роман, молодий чоловік в окулярах, гарячково дожовував бутерброд, одночасно взуваючи зимові кросівки.

— Ромка, ти хоч подарунок приготував? — з кімнати вийшов батько, спостерігаючи, як син накидає свою незмінну куртку-«Аляску».

— Який ще подарунок? — Роман на мить зупинився біля дзеркала.

— Ну ти й... як там у вас кажуть... чайник! — засміявся батько.

— Новорічний, звісно! Що я, Святий Миколай, щоб гостинці роздавати?

— Ех, Ромео... Жінки ж люблять, коли про них не забувають.

Батько непомітно витягнув із кишені маленьку коробочку й вклав у руку сина. Роман хотів був щось заперечити, але в коридорі з’явилася мати в халаті та з бігудями на голові. Коробочка миттєво зникла в кишені куртки.

— Ромчик, сьогодні тридцять перше, — суворо нагадала мати.

— Постарайся не затримуватися. Новий рік — сімейне свято. Президент на тебе чекати не буде.

— Куди ж я подінуся? Не провалюся ж під землю, — віджартувався Роман, підхоплюючи рюкзак. — Прийду вчасно!

Він вискочив за двері, так і не почувши відчайдушного крику матері: «Шапку візьми!». Жінка з жалем подивилася на чорну в’язану шапку, що залишилася на вішалці.

— Дорослий хлопець, а без шапки... — зітхнула вона, повертаючись до чоловіка. — І в кого він такий? Крім ноутбука нічого не треба — ні дівчат, ні друзів. Одружився б уже, то й на душі було б спокійніше.

Батько лише посміхнувся, ніжно обіймаючи дружину:

— Не переймайся, люба. Це ми в юності думали, що РАЦС завтра зачинять, а нинішня молодь розумніша. Куди поспішати?

Він жартома натягнув забуту сином шапку на голову, роблячи кумедну гримасу, але дружина швидко повернула його до реальності.

— На кухню, олів’є кришити! Сьогодні ти мій, нікуди не відпущу.

— От і попався... — пробурмотів батько собі під ніс. — Куди ж тепер із підводного човна?

А надворі сніг продовжував свій неквапливий танець. Із дверей іншого під’їзду вийшли Петро Петрович та Марія Іванівна Ковальчуки. У руках вони тримали пакунки, а на обличчях сяяли усмішки.

— Оце справжня зима! Справжня казка! — Петро Петрович із насолодою вдихнув морозне повітря. — Марійко, ти сказала дітям, де ми будемо зустрічати Новий рік?

— Петя, та вони й так знають. Місце зустрічі змінити не можна, ми ж там щороку...

— Тоді вперед! — підморгнув старенький, — на дачу... тобто на роботу!

Тримаючись під руку, вони повільно покрокували через двір. Майже в той самий час на іншому кінці міста Ольга вже підбігала до масивних дверей сучасного офісного центру. Вона ще не знала, що ця чарівна ніч змінить її долю.

Офісний центр зустрів Ольгу приємним теплом, вона впевнено крокувала холом, на ходу кивнувши охоронцю. Той якраз пильно стежив за портативним телевізором на стійці, але, побачивши журналістку, розплився в усмішці.

— З прийдешнім Новим роком! — дзвінко привітала його Ольга.

— І вас також, Олечко! — відгукнувся чоловік. — Щоб репортажі у новому році були ще цікавішими, хоч і зараз від них не відірватися!

Ольга лише ніяково всміхнулася — публічність завжди трохи бентежила її поза кадром.

Біля ліфтів уже чекали пасажири. Коли двері розчинилися, усі зайшли всередину. Жінка натиснула «сім», чоловік у важкому пальті — «шість». Ольга простягнула руку до кнопки з вісімкою, де виблискував логотип телеканалу. Двері вже почали плавно сходитися, аж раптом у щілину влетів захеканий Роман. Від його різкого руху автоматика здригнулася й знову розвела стулки.

Хлопець миттєво зняв окуляри, які вмить запотіли, і почав їх протирати. Краплинки талого снігу з його волосся та «Аляски» полетіли вбік, потрапивши на Ольгу. Дівчина невдоволено хитнула головою і, навіть не глянувши на «порушника спокою», відступила в глибину кабіни. — Я на п’ятий, — пробурмотів Роман, примружившись, і нарешті натиснув кнопку.

Ліфт рушив угору, але тиша була недовгою. Чоловік, що їхав на шостий, суворо глянув на Романа:

— Через вас, молодий чоловіче, та таких, як ви, ліфти й виходять із ладу.

— Дійсно, — підтримала жінка, — за інструкцією не можна перешкоджати дверям коли вони зачиняються. Роман, не бажаючи сперечатися, дивився в бік:

— Не переймайтеся, техніка у нас надійна!

— Ось застрягнете, тоді й побачите її надійність, — докинула Ольга, дивлячись у протилежний кут.

Коли кабіна зупинилася на п’ятому, Роман виходив із легкою іронічною усмішкою.

— Дякую за гарне побажання! — кинув він через плече. — І вам того ж! Ольга різко повернулася, намагаючись нарешті розгледіти його обличчя, але двері невблаганно зійшлися.

Вечір того ж дня наповнився голосом Ігоря, ведучого новин. Він сидів у студії біля маленької ялинки, виглядаючи максимально офіційно.

— Ще однією сенсацією року, що минає, — карбував він кожне слово, — стало повідомлення про те, що легендарна Бурштинова кімната може бути захована на кордоні між Чехією та Німеччиною. Німецькі археологи вже почали розкопки.

На кухні Ковальчуків цей репортаж слухали під акомпанемент ножа, що кришив квашені огірки. На електронному годиннику світилося 22:57. Петро Петрович і Марія Іванівна готували святкову вечерю, поки з екрана маленького телевізора Ігор продовжував: