49.

Марта квітень 2026 р., Зангерхаузен

— Я скасувала весілля, — почула я замість привітання в телефоні. Від здивування я навіть ще раз поглянула на екран. Так, це Рене.

— І як ти? — запитала я.

— Ти мене почула? Я скасувала весілля… Потрібно все відмінити… Це ще можливо? — вона не переставала говорити.

Рене говорила емоційно, короткими фразами, перебиваючи саму себе. Здавалося, вона взагалі говорить не зі мною, а з собою. Кілька разів я навіть поривалася покласти слухавку, та все ж стрималася. Цікавість узяла гору.

Після п’ятнадцяти хвилин монологу Рене врешті замовкла, і тепер я чула лише її важке дихання. Мабуть, увесь цей час вона ходила кімнатою. Я б зробила так само.

— Якщо ти цього хочеш, ми все скасуємо. Не хочеш розповісти, що сталося?

— Ерік. — і вона знову затихла.

— Що Ерік? Образив тебе? Зрадив? Кинув? — я намагалася підібрати правильні слова.

У голові повстали найгірші картини, які я тільки могла уявити. Я завжди уявляла найгірше.

— Він дав мені ляпаса. І я наче прокинулася від нього, — нарешті Рене заговорила спокійно та зосереджено.

«Цього виявилося достатньо», — майнула думка.

— Ти його покинула?

— Так.

— Шкодуєш?

— Насправді так. Але скоріше за самим фактом. Мені подобалося бути нареченою, уявляти себе чиєюсь дружиною…

— Ти себе зарано списуєш.

— Він перший, хто звернув на мене увагу. Перший, хто захотів зі мною одружитися…

Я мовчала. Сьогодні мої думки були надто різкими, щоб озвучувати їх уголос. А Рене говорила далі — багато, ніби надолужуючи мовчання:

— Я не впевнена, що захочу знову проходити через усе це. Не знаю, що саме мене виснажило — ці стосунки чи підготовка до весілля.

Я не впізнавала її. А може, вперше, почула саме її.

— Це ти зараз так говориш. Я впевнена, що ти ще подзвониш, і ми знову почнемо планувати весілля, — я намагалася тримати розмову легкою, хоча Рене здавалася мені спустошеною.

— Можливо… Але якщо що — це був би Розаріум.

— Звісно. Ми ж постійно про це говорили.

— Ні. Це вже після того, як я розірвала стосунки з Еріком. Мені снилося весілля там. Гарний сон. До цього були тільки кошмари. Точніше — один і той самий.

— Який?

— Майже щоночі до мене в снах приходила жінка. Я ніби спостерігала за її життям… і поступово ставала нею...

У її словах було щось тривожно знайоме. Я згадала і свої сни — хоча вони ніколи не були кошмарами. Мені раптом захотілося бути поруч із Феліксом, і я рушила до його кабінету.

— Як вона виглядала?

— Гарна, витончена… ніби з іншого часу. Мені хотілося бути нею…

З кожним словом я все більше осідала на підлогу, ледь тримаючи телефон. Ці слова складалися в образ, який я вже знала. Фелікс швидко підійшов до мене й допоміг сісти в крісло. Я увімкнула гучномовець і поклала телефон на стіл — руки тремтіли.

Ми зустрілися поглядами. Він думав те саме. Я побачила це.

— Розалія, — прошепотіла я.

— Хто?

Мій голос тремтів.

— Вона… грала на піаніно? Чи співала?

— Піаніно я не бачила. Але вона наспівувала якусь мелодію… Ти знаєш, про кого я?

— Скоріше… знаю, звідки вона.

— Що це означає?

— Пам’ятаєш історію, яку я розповідала за вечерею? Про Розалію і Густава.

— У моїх снах вона не виглядала щасливою. І її чоловік теж.

— Бо це був не Густав. Вони так і не зустрілися за життя. Але чому… чому ти бачиш її?

— Бачила, — тихо виправила Рене. — Відколи пішов Ерік, більше не бачу.

Ми з Феліксом знову перезирнулися.

— Каблучка, — сказав він.

І його голос прозвучав голосніше за дощ за вікном.