47.

Рене квітень 2026 р. Гетеборг (Швеція)

Вже кілька днів Ерік нічого не надсилав та не писав. Мене це мало б турбувати, але ні. Я заспокоїла себе, що в нього багато роботи і він просто не має часу на всі ці дурниці. Весілля вже майже сплановане… До того ж навіщо мені троянди, що постійно осипаються…

Як тільки прийшла ніч, я знову провалилася у сон.

Уві сні все було так само, як і раніше — тільки цього разу темрява кімнати не мала жодного промінчика світла. Лише вона стояла посередині, у простій сукні, що пахла старовинним воском і трояндами. Жінка з моїх снів.

Вона не говорила і нічого не робила, як зазвичай. Ніби чекала на когось, можливо, на мене…

А потім просто простягнула мені букет — польові квіти, що виглядали ніби щойно зібрані, та насправді вони були сухі. Висушені квіти не втратили своєї привабливості. Яскраві кольори, різні відтінки, але вони не могли бути живими і лише шаруділи від дотику.

У її будинку біля стелі висіло багато таких букетів, перевернутих догори.

Я торкнулася букета і поранила руку. Різкий біль розбудив мене. Я дивилася на свої руки, та там не було ніяких подряпин. Хоча біль і певний дискомфорт я ще відчувала. Руки саднили та терпли.

Я розминала їх, відганяючи від себе сон та дурне передчуття. І тоді я почула звук — тихий, але чіткий: хтось клацнув замком вхідних дверей.

«Ерік».

Він стояв у дверях спальні з букетом троянд. Червоним, ідеальним, щойно зрізаним. Він посміхався — тією своєю широкою, впевненою посмішкою, яка колись здавалася мені перемогою.

— Повернувся раніше, — сказав він. — Скучив. Ось, для тебе.

Він простягнув букет. Я не ворухнулася. Руки лежали на колінах, стиснуті в кулаки. Я дивилася на троянди — і бачила лише голі стебла, що ось-ось обсиплються.

— Візьми, Рене, — його голос став твердішим. — Що з тобою?

Я похитала головою — ледь помітно.

— Не хочу.

Його посмішка зникла.

— Ти не носиш каблучку. Знову. І тепер ще й квіти не береш. Що це за ігри?

Я підвела погляд. У його очах уже не було тепла — лише холодна, гостра образа.

— Це не ігри, — відповіла я тихо. — Просто… я не хочу більше брати те, що в’яне.

Він ступив крок уперед. Букет у його руці затремтів — ніби самі троянди відчули напругу. Цієї миті мені здалося, що пелюстки почнуть осипатися до моїх ніг. Він різко кинув букет на підлогу. Пелюстки розлетілися по килиму — точно так, як я це уявляла.

— Ти не носиш мою каблучку. Ти не береш мої квіти. Ти навіть не радієш, що я повернувся. Що з тобою, Рене? Ти ж моя. Ми домовилися.

— Ми домовилися? — мій голос тремтів, але я не відводила очей. — Чи ти вирішив за нас обох?

Він підійшов ближче. Його обличчя було зовсім близько — я бачила кожну риску, кожну тінь.

— Ти не вчиниш так зі мною, — сказав він тихо, але в кожному слові відчувалася загроза.

І тоді я відчула біль — гострий, на щоці. Ляпас був не сильним, але несподіваним. Звук його долоні об мою шкіру пролунав у кімнаті голосніше за все, що він коли-небудь говорив.

Я не закричала. Не відступила. Просто подивилася на нього — довго, пильно, ніби вперше побачила по-справжньому.

Він теж завмер. Його рука все ще була піднята — ніби він сам не вірив, що зробив це.

Я повільно підвела руку до щоки. Шкіра горіла. Але всередині щось нарешті клацнуло — ніби потрібна деталь стала на своє місце.

Я встала. Пройшла повз нього, не торкаючись. Підійшла до тумбочки, витягла коробочку з каблучкою. Відкрила її. Бурштин блиснув у світлі вуличного ліхтаря — холодно, байдуже.

Я крутила її в пальцях довго. Дуже довго. Згадувала кожне його слово: 

«А навіщо тобі їхати до друзів?», «Це ж весілля, а не діловий обід», «Одягни цю сукню», «Тримай мене в курсі», «Ніяких фігурок на торті».

Уривки снів також повстали в мене перед очима. Кожен погляд оточуючих, слова подруг, усі наші розмови — усе це зараз пульсувало в моїй голові, готове просто вибухнути.

Я почала методично ходити по кімнаті та збирати речі. На кілька хвилин зайшла до ванної. Я витягла з кошика простирадло та почала скидати речі на нього.

Кілька запасних футболок, зубну щітку, його одеколон. За мить туди ж полетіли і подарунки — прикраси, що він дарував. Усе, що траплялося мені під руку, усе, що могло нагадати про нього.

Ерік так і стояв посеред кімнати, навіть не намагаючись мене зупинити. Його рука так і застигла у повітрі після удару.

Я зібрала все у імпровізований вузлик, не забуваючи і про каблучку. І просто відчинила вхідні двері.

— Просто йди, — сказала я тихо, але впевнено.

— Ти від мене йдеш? Від мене ще ніхто не йшов, — у голосі Еріка було стільки обурення та нерозуміння.

— Ні, йдеш ти. А я залишаюся.

Він не просив, не вибачався, не намагався зрозуміти. Тепер я знала, що він цього не зробить. Він був шокований, і я цим скористалася. Я підштовхнула його та вузлик до дверей.