46.

Марта квітень 2026 р., Зангерхаузен

Нарешті я відчула потепління. Хоч холодний вітер усе ще пробирав до кісток, але дні вже ставали значно теплішими. Важкість цих останніх місяців уже майже розчинилася.

Я гуляла з Розою у парку та спостерігала весняне оновлення природи. Хоча в Німеччині різкої переміни й немає — тут майже цілий рік зелено. Але цьогоріч усе ж весна відчувалася по-особливому після холодної та затяжної зими.

Від роздумів мене відволік телефонний дзвінок. Це знову дзвонила Рене. Останнім часом вона часто телефонувала. Ми обговорювали її майбутнє весілля. Це були досить звичні робочі моменти, та я відчувала, що вона постійно недомовляє…

Наче хоче сказати щось більше. Щось, що ховалося між обговоренням скатертин та розміщення стільців.

— Що ви робите, щоб букети стояли довго? — запитала вона.

«Отже, сьогодні знову про букети. Що там Ерік ще придумав?»

— Та майже нічого. Зрізаємо свіжі з саду. Обов’язково ввечері, до того, як випаде роса.

А далі — в холодне і темне місце, — почала я розповідати, неначе на лекції.

— Може, справа у воді?

— Ти про що?

— Ерік надсилає мені щодня троянду. Правда ж, це романтично? Але вони не стоять більше однієї ночі і постійно осипаються.

— Так, дійсно. Досить дивно. Зазвичай троянди стоять довше. Можливо, їм «душно» у кімнаті, різкий перепад температури… Чесно кажучи, навіть не знаю. Але я обов’язково розпитаю у Фелікса.

Ми закінчили розмову, і я знову сконцентрувала свою увагу на Розі. Але думка про Рене не полишала мене. Вона знову хотіла сказати більше, ніж сказала. Оці паузи між словами, тембр голосу та втома, що відчувалася у ньому.

Після прогулянки ми з Розою зайшли до Фелікса в кабінет. Він переглядав звіти, але як тільки побачив Розу на моїх руках, одразу відклав усі папери, швидко встав і, перехопивши її, вже почав легенько підкидати у повітрі. А вона відчайдушно сміялася. Так безтурботно і так щиро.

У цей момент я раділа і водночас заздрила їй.

Вона мала батька, щодня пізнавала його любов. Такі моменти важливі і залишаються надовго у пам’яті. Я спостерігала за ними і намагалася пригадати теплі моменти з моїми батьками. Я точно знала, що вони були — короткі миті щастя, поки батьки ще були живі. Хоч з часом залишилися лише відчуття, а не самі події.

І я трималася за них у важкі миті.

«Але солодкість насправді відчуєш, лише розсмакувавши кисле».

Я спостерігала за Феліксом та Розою і в цей момент ще більше довіряла йому — не тільки нашу дочку, а й себе. Його нещодавня відвертість одночасно ранила та зцілювала мене.

«Усі ми робимо помилки, та не всім стає снаги їх визнати».

Ми з Феліксом подолали багато: труднощі у розумінні мови один одного, різні менталітети та навіть виховання. Але коли ми були щирими, то досягали успіху. Коли розповідали найменші дрібниці. І лише на мить втративши цю щирість, ми зрозуміли, як багато втратили.

Сміх Рози наповнював кімнату, і я просто насолоджувалася моментом. Коли Роза врешті притомилася, я розповіла Феліксу про Рене та її троянди.

— Ну, практичного пояснення цьому я не знаю. Занадто багато факторів… Але знаєш що? Це дуже схоже на старі легенди. Десь тут, на полицях, мають бути книжки.

Фелікс дістав кілька книг та простягнув їх мені. Я думала, це буде якась ботанічна енциклопедія чи щось типу того. Але це було більше схоже на дитячі книжки.

— Легенди? — скептично перепитала я.

— Так. Ти почитай, а я вкладу Розу спати.

Зручно вмостившись у кріслі Фелікса, піджавши ноги, я почала читати.

Це були повір’я, легенди та оповідання цієї місцевості. Про тумани Гарцу, у яких зникають подорожні. Про тихий шепіт гір, неначе у печерах і справді хтось живе. Про троянди і все, що було з ними пов’язано. Про свічки, що не згасають.

Я почала читати і вже не могла відірватися, хоча були фрагменти, що ще важко давалися мені для читання.

Частину цього фольклору колись давно використали брати Грімм у своїх казках. І зараз читати це було так захопливо, ніби читати їхні чернетки — передісторію, мотиви, якими вони надихалися.

Я планувала пізніше розповідати Розі казки, так само як це колись робила моя бабця. Але це було значно глибше. Ці оповідання — це паростки, що поєднують її з цією землею, з її пращурами. Її коріння. І вона мусить їх знати. Я читала їх, і в моїй уяві вже поставали картинки — ілюстрації.

Я обережно перегортала старі аркуші паперу, що не тільки вицвіли з часом, але могли зруйнуватися від будь-якого необережного дотику. І просто зникнути. У своїй голові я вже склала план реставрації цих книг, чи, краще сказати, нового перепису з моїми малюнками. Настільки сильно вони захопили мене.

«Ну звісно, не брати Грімм, але також дещо можу».

Одна з легенд особливо привернула мою увагу. На сторінці були рукописні нотатки. Я впізнала почерк Густава.

Ледве торкаючись паперу, я почала читати:

Thousand-year Rose of Hildesheim (Легенда про тисячолітню троянду Гільдесгайма).
Подію відносять приблизно до 815 року. Тодішній імператор Луїс полював у лісах Саксонії. Полювання розтягнулося на кілька днів, і було вирішено провести недільне богослужіння просто неба. Священик повісив релікварій Діви Марії на гілку дикої троянди. Та по завершенню меси релікварій не можна було зняти з гілки. Вони пустили коріння.
Імператор розцінив це як божественний знак та вирішив побудувати на цьому місці храм на честь Марії.
Саме так виникло місто Гільдесгайм і його собор. Який побудували так, щоб не зашкодити трояндовому кущу, який і досі є — у внутрішньому дворі собору.
І поки є він, існує і місто…