45.

Фелікс, квітень 2026 р., Зангерхаузен

Це ставало дедалі нестерпніше. Ми жили разом, ходили одними і тими самими коридорами, іноді навіть вечеряли разом. Вирішували справи у письмовій формі та по черзі бавилися з Розою. Але ми не розмовляли.

Як тільки я намагався щось сказати, Марта просто застигала на місці, і на її обличчі відображався страх та провина. Це ранило моє серце, і я одразу замовкав. І чим довше це тривало, тим важче ставало нам обом.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Сьогодні привезуть нову плиту на кухню.

— Це добре, я після обіду маю трохи вільного часу, хочу прогулятися з Розою.

— Тільки одягни її тепліше, вітер ще холодний.

— Ти вечеряв?

— Може, пізніше, у кабінеті ще купа справ.

— Добраніч.

Усі наші розмови звелися до цього. Ми обговорювали побутові речі, розклади та нові придбання для готелю, але ми не говорили.

Невже каблучка, що поєднала нас, зараз руйнує наше життя? Чи це ми?

Я не був впевнений ні в чому. Та знав лише дві речі.

По-перше, що не дозволю якійсь коштовності, навіть фамільній спадщині, зруйнувати все. Якщо ми і зруйнуємо своє життя, то не через каблучку.

І, по-друге, що я хочу все виправити. Що це я вибрав її і не маю наміру відступати. Не Густав, не каблучка, а саме я.

Я піднявся сходами. Було вже досить пізно, але я знав, що Марта ще не спить. Я знав, що вона там. Сидить, можливо, на підвіконні чи на ліжку. Просто обіймає себе руками, підтягнувши коліна до підборіддя. У ці моменти вона завжди виглядала такою беззахисною, вразливою та прекрасною одночасно.

Я тихо зайшов і сів на край ліжка спиною до неї.

Це було потрібно мені, і, думаю, їй також.

— У тому, що сталося, немає твоєї вини, і я не звинувачую тебе. Мені неприємно бачити, як ти мучишся від провини.

Марта лише важко зітхнула.

— Ця річ була важлива для наших родин, для нас. Але це лише річ. І вона вже виконала своє призначення. Та невже ми дозволимо цьому все зіпсувати? Невже наше кохання є тільки наслідком каблучки? Ми маємо право самі вирішувати свою долю та писати свою історію. І решта не має значення.

Слова просто вирвалися з мене, і я вже не міг зупинитися. Все те, що я носив у собі майже два місяці, зараз знайшло вихід.

— Ти справді не сердишся? — голос Марти звучав тихо та невпевнено.

Мої пальці вжалися у ковдру, я ледве стримував себе, щоб не кинутися до неї і не почати її цілувати. Я прагнув цього більш за все, але мусив завершити розмову. Та Марта, мабуть, розцінила мій рух інакше.

— Я розумію, яка важлива ця каблучка для твоєї родини, і прийму всі наслідки. — її голос вже тремтів.

«Що саме вона собі надумала за цей час?»

— Вона така сама моя, як і твоя. Це і твоя спадщина також. І не тому, що ти моя дружина. Це спадщина Розалії. Про які наслідки ти взагалі говориш…

— Ти… ти не проженеш мене?

Це питання просто остаточно вибило з-під моїх ніг тверду землю. Я обернувся і подивився прямо Марті в очі. Вона безшумно плакала, і по її щоках текли сльози.

— Це все не має значення, важлива лише ти. І якщо хтось і має когось проганяти, то це ти…

Слова вирвалися самі собою, я не планував цього говорити. Та ці сльози на її очах. Її відданість та щирість — я вже не міг вчинити інакше. Я мав бути таким же щирим, як і вона.

Марта витерла сльози рукавом своєї сорочки. І в цей момент вона виглядала такою вразливою. Та я егоїст і вже не міг відступити, хоч і розумів, що зараз, можливо, розіб’ю їй серце.

— Марто, я маю тобі дещо розповісти. Зізнатися. — від напруги я встав і почав міряти кімнату великими кроками. — Ти могла нічого не говорити, я навряд чи зрозумів би про підміну. Але ти вирішила бути щирою. Усі ці дні я не чіпав тебе не тому, що сердився, я був захоплений твоєю щирістю, і мене насправді просто мучила совість.

Я кинув швидкий погляд на Марту. Вона сиділа нерухомо і лише ловила кожне слово, що я говорив. Здавалося, що вона знову мене не розуміє, а може, я і дійсно поспішав. Я знову сів на край ліжка, знову спиною до неї. Я не мав сміливості дивитися їй в очі і почав розповідати. Про конференцію у Франкфурті-на-Майні. Про вечір та жінку, що там зустрів.

— То ти пішов за нею. — Марта перебила мою розповідь. Я намагався вгадати хоч якусь емоцію у її словах.

— А ти як думаєш?

— Я не хочу знати. — її голос прозвучав дуже твердо.

— Але я хочу сказати. Ні, я не пішов за нею, хоча і хотів. Хотів… 

Слова затихли у кімнаті, де було аж занадто тихо.

— І я не хотів тобі казати, але сьогодні зрозумів, що це не просто потрібно, а необхідно. Тому це, скоріше, ти маєш повне право мене прогнати…

«Я не зрадив фізично, але почувався так, ніби зрадив».

— То ти хотів, але не пішов? — Марта промовила цю фразу так повільно, ніби сама перевіряла, чи їй не почулося.