44.

Рене квітень 2026 р. Гетеборг (Швеція)

У кімнаті було темно. Лише одна смужка світла пробивалася крізь важкі штори.

Я сиділа на ліжку, охопивши себе руками, та відчайдушно вдивлялася в цей промінчик світла. Тривога сну все ще наповнювала кімнату, і з кожною хвилиною мені ставало ще важче дихати. Біля ліжка, на столику, стояла ваза з сьогоднішньою трояндою, та мені здавалося, що вся кімната просочена цим ароматом. Таким солодкуватим та п’янким.

Щодня кур’єр доставляв одну троянду від Еріка.

Але що б я не робила, на ранок троянда повністю обсипалася. Спочатку я думала, що у квітковому використовують несвіжі квіти, навіть відсварила кур’єра. Але і після цього ситуація не змінилася.

Довершена квітка, що ще ввечері милувала око, на ранок перетворювалася на штурпак із колючками та дощ із пелюсток.

Я трохи нахилила голову і поглянула на квітку, що вже почала в’янути.

«На ранок і вона осиплеться».

Рука самостійно потягнулася до телефону, і я набрала номер. Зазвичай я навіть удень не дозволяла собі дзвонити — лише повідомлення. Але зараз я хотіла почути його голос.

Тишу порушили гудки, в які я вслухалася і водночас розчинялася. Я не знаю, скільки часу минуло, та нарешті я почула голос:

— Щось трапилося? Щось важливе, Рене? — м’який тембр, спокійний та врівноважений.

— Пробач, та мені тут дуже самотньо, і я хотіла почути твій голос.

— Рене, ну що за сентименти? Ми ж дорослі люди. Мені потрібно працювати, та й у тебе також безліч завдань, — у його голосі відчулося роздратування.

Я нічого не відповіла. Лише слухала його дихання та намагалася дихати в унісон.

— Ти вже все підготувала? Усе замовила?

— Еріку, я погано себе почуваю останнім часом. Я погано сплю. Не знаю, може, для мене це занадто… Може, ти повернешся, і ми поговоримо…

Я ще не встигла закінчити фразу, як почула майже тваринний крик:

— Ти цього не зробиш. Ти не вчиниш так зі мною.

І раптом настала тиша.

Я спробувала ще раз набрати номер, та абонент уже був поза зоною. Я набирала раз за разом, запевняючи себе, що то лише відсутність сигналу. Це ж усе-таки океан. І цей океан зараз перетворювався на відчай, що поглинав і мене.

Телефон тремтів у моїй руці. Екран раз за разом блимав: Поза зоною досяжності. Я дивилася на нього так, ніби якщо не відводити погляду, то він раптом оживе й скаже: «Це була помилка, Рене. Я вже повертаюся».

Але він мовчав.

Я поклала телефон на простирадло долілиць — ніби так легше було не бачити цієї холодної фрази. Потім підвелася, підійшла до вікна й різко відсмикнула штору. Місто за вікном було мокрим від нічного дощу, ліхтарі розпливалися в калюжах, як розмазані фарби. Я притулилася лобом до холодного скла. У склі відбивалася я і вся кімната.

На столику троянда вже втратила один пелюсток. Він лежав на підлозі — червоний, крихкий, ніби кривавий слід. Поволі підійшовши, я нахилилася, підняла його пальцями. Він був вологим, холодним, майже слизьким. Я поклала його назад у вазу, ніби це могло щось виправити.

«Може, це знак», — подумала я. — «Може, квіти просто не хочуть жити в цій кімнаті. Як і я».

Я повернулася до ліжка, сіла на край. Руки самі потягнулися до тумбочки, де лежала коробочка з каблучкою — тією самою, що він надягнув мені в Зангерхаузені. Я витягла її, поклала на долоню. Бурштин усередині здавався зараз не теплим, а чужим.

Я зжала каблучку в кулаці так сильно, що метал увіп’явся в шкіру. Біль був гострим, справжнім — і це було майже приємно. Ця думка мене неабияк налякала.

Троянда у вазі тихо скинула ще один пелюсток.

Я сиділа і крутила обручку на своєму пальці, допоки не почало світати за вікном.

У своїй голові я чула кілька голосів, та жоден з них не належав мені.

Я чула свою маму, що постійно нагадувала про важливість родини. Голос Еріка знову намагався все впорядкувати. Голоси подруг, що щебетали без зупинки, про те, як мені пощастило. Були і інші.

Серед них я шукала лише один — той, що був справжній. Той, що належав мені.